— Увімкнути його, містере Геммонд? — нетерпляче запитав Семмі Мундо.
— Вмикай, — сказав Ел. Роздумуючи про щось, він кинув монету Мундо, який спіймав її й почимчикував до телевізора.
Волтер В. Вейлз, юрист Ранситера, нервово вовтузився на стільці й крутив у своїх тонких аристократичних руках застібку від портфеля.
— Вам не варто було лишати містера Чипа в Цюриху,— врешті сказав він.— Без нього ми нічого не можемо зробити, а нам вкрай важливо подбати про всі питання, зазначені у заповіті містера Ранситера.
— Ви прочитали заповіт, і Джо Чип теж. Ми знаємо, кому, згідно з волею Ранситера, мало перейти керівництво фірмою, — відповів Ел.
— Але з юридичного погляду... — почав Вейлз.
— Він скоро буде тут,— різко перебив Ел. Ручкою він шкрябав безладні лінії довкола укладеного ним списку. З тривогою закінчивши виводити орнамент, він перечитав список ще раз.
Пересохлі сигарети
Застарілий довідник
Гроші, виведені з обігу
Зіпсута їжа
Реклама на коробці сірників
— Зараз я знову пущу цей список по колу,— сказав він уголос,— і ми подивимося, чи цього разу комусь вдасться побачити зв’язок між цими п’ятьма явищами... чи як їх краще назвати. Ці п’ять речей... — він махнув рукою.
— Неправильні,— мовив Джон Ілд.
— Зв’язок між першими чотирма простежити доволі просто,— озвалася Пет Конлі.— Але з сірниковою коробкою все складніше. Вона сюди не пасує.
— А дайте мені ту коробочку ще раз,— сказав Ел, простягаючи руку. Пет передала йому сірникову коробку, і він знову перечитав рекламу.
ДИВОВИЖНИЙ ШАНС НА УСПІХ ДЛЯ ВПРАВНИХ ЛЮДЕЙ!
Містер Ґлен Ранситер із мораторіуму «Любі браття» у Цюриху, Швейцарія, подвоїв свої прибутки всього за тиждень після того, як отримав наш безкоштовний набір зі зразками взуття та детальною інформацією про те, як продавати друзям, родичам і діловим партнерам наші справжні мокасини зі штучної шкіри. Попри те, що містер Ранситер зараз безпорадно заморожений в холодильному контейнері, він заробив чотириста...
Ел спинився. Він поринув у роздуми, водночас длубаючись нігтем в одному з нижніх зубів. «І справді,— подумав він, — рекламне оголошення — це щось інше. Все решта пов’язане зі старінням та занепадом. Але про цю рекламу такого не скажеш».
— Цікаво,— сказав він уголос,— що б трапилося, якби ми відповіли на оголошення. Тут зазначена адреса поштової скриньки у Де-Мойні, штат Айова.
— Ми б отримали безкоштовний набір зі зразками взуття, — відповіла Пет Конлі, — та детальною інструкцією щодо того, як...
— Можливо,— перебив Ел,— ми змогли б встановити контакт із Ґленом Ранситером. — Усі присутні, включно з Волтером В. Вейлзом, витріщилися на нього. — Я не жартую, ось, — він передав сірникову коробку Тіппі Джексон. — Напиши їм миттєве повідомлення.
— І що їм сказати? — поцікавилася Тіппі Джексон.
— Просто заповни бланк, — відповів Ел, а тоді запитав у Еді Дорн: — Ти впевнена, що ця коробка сірників була в твоїй сумочці ще з минулого тижня? Може, ти її десь підібрала сьогодні?
— Я поклала кілька таких коробок у сумочку минулої середи, — мовила Еді. — Як я вже казала, ця привернула мою увагу, коли я підпалювала сигарету, прямуючи до офісу сьогодні вранці. Вона, без сумніву, була у мене в сумочці ще до того, як ми полетіли на Місяць. За кілька днів до того.
— Із тією рекламою? — запитав її Джон Ілд.
— Я раніше ніколи не звертала уваги на те, що написано на коробках сірників. Це оголошення я побачила тільки сьогодні. Що було до цього — сказати не можу. Та й хто може?
— Ніхто, — мовив Дон Денні. — Ти як гадаєш, Еле? Жарт від Ранситера? Він надрукував їх перед смертю? Чи, може, це справа рук Голліса? Така собі збочена витівка... Адже ж він знав, що вб’є Ранситера? Знав, що коли ми помітимо цю коробку сірників, Ранситер уже лежатиме в холодильному контейнері в Цюриху, так як і написано в тому оголошенні?
— А як він міг знати, — запитав Тито Апостос, — що ми відвеземо Ранситера до Цюриха? А не до Нью-Йорка?
— Бо там Елла, — відповів Дон Денні.
Семмі Мундо мовчки стояв біля телевізора, розглядаючи п’ятдесятицентову монету, яку йому дав Ел. Його недорозвинене, бліде чоло зморщилося від збентеження.
— Що трапилося, Семе? — поцікавився Ел. Він напружився, передчуваючи нові неприємності.
— А хіба на п’ятдесяти центах не зображення голови Волта Діснея? — запитав Семмі.
— Або Діснея, — відповів Ел, — або, якщо це старіша монета, то Фіделя Кастро. Дай-но гляну.
— Ще одна виведена з обігу монета, — сказала Пет Конлі, поки Семмі передавав п’ятдесят центів Елу.
— Ні,— відповів Ел, оглядаючи монету,— вона торішня. І з датою тут усе гаразд. Абсолютно нормальна. Будь-який апарат у світі її прийняв би. І телевізор теж.
— Тоді у чому річ? — боязко запитала Еді Дорн.
— Саме в тому, що сказав Сем,— відповів Ел Геммонд. — На ній не та голова. — Він підвівся, приніс монету Еді й поклав її у вологу долоню жінки. — Кого вона тобі нагадує?
Помовчавши, Еді сказала:
— Я... не знаю.
— Звісно, що знаєш, — сказав Ел.
— Гаразд,— різко мовила Еді, визнаючи це проти власної волі. Вона стрімко повернула монету, кривлячись від огиди.
— Це голова Ранситера, — сказав Ел до всіх, хто зібрався навколо великого столу.
— Додай це до списку, — сказала Тіппі Джексон, перериваючи загальну мовчанку. Її голос було ледь чутно.
— Я бачу тут два паралельні процеси, — заговорила Пет після того, як Ел повернувся на своє місце і почав вносити правки у папірець. — Перший процес стосується старіння. Це очевидно, й усі ми з цим погоджуємося.
— А другий? — запитав Ел, підводячи голову.
— Я не зовсім упевнена,— відказала Пет, завагавшись. — Це якось пов’язано з Ранситером. Думаю, нам варто оглянути всі інші монети. І паперові гроші теж. Дайте мені трохи подумати.
Одне за одним люди діставали гаманці, сумочки, порпалися у кишенях.
— У мене купюра в п’ять поскредів, — сказав Джон Ілд, — із прекрасним естампом портрета містера Ранситера. Решта... — він пильно подивився на те, що тримав у руках. — Нормальні. З ними все в порядку. Показати вам ті п’ять поскредів, містере Геммонд?
— У мене таких два, — сказав Ел. — Уже два. Хто ще?
Він зміряв поглядом усіх присутніх. Шестеро інерціалів підняли руки.
— У восьми з нас,— сказав він,— є те, що, гадаю, відтепер можна у певному сенсі називати грошима Ранситера. Ймовірно, до вечора всі гроші стануть Ранситеровими. Або ж за два дні. У будь-якому разі гроші Ранситера увійдуть в обіг: їх прийматимуть автомати та пристрої, і ними можна буде платити.
— А може, й ні, — зауважив Дон Денні.— Чому ти так вирішив? Те, що ти називаєш грішми Ранситера... — він тицьнув пальцем у купюру, яку тримав у руках. — Чому банки мали би їх приймали? Їх було випущено незаконно. Уряд їх не затверджував. Це забавки, а не гроші.
— Гаразд, — розсудливо сказав Ел. — Можливо, вони несправжні, можливо, банки їх не приймуть, однак питання не в цьому.
— Питання у тому,— мовила Пет Конлі,— в чому полягає цей другий процес, що означають такі об’явлення Ранситера?
— Саме в цьому він і полягає, — кивнув Дон Денні. — Ці об’явлення Ранситера і є другим процесом, паралельним занепадові. Деякі монети застарівають, на інших проявляється портрет чи бюст Ранситера. Знаєте, що я думаю? Я думаю, що ці процеси йдуть у протилежних напрямках. Один — це відхід, так би мовити. Відмирання. Це перший процес. Другий процес — це виникнення, але виникнення того, чого раніше не існувало.
— Здійснення бажань, — тихо промовила Еді Дорн.
— Пробач, не розумію,— сказав Ел.
— Можливо, це те, чого хотів Ранситер,— сказала Еді.— Аби його портрет був на платіжних засобах, на всіх наших грошах, включно з металевими монетами. Це ж грандіозно.