— Тоді як бути з коробками сірників? — запитав Тито Апостос.
— Мабуть, — погодилася Еді, — це значно менш грандіозно.
— Наша компанія вже рекламується на коробках сірників, — зауважив Дон Денні. — І на телебаченні, а також в газетах і журналах. Ну і надсилаючи людям нікому не потрібні листи поштою. Цим займається PR-відділ. Загалом Ранситеру було начхати на цю складову його бізнесу, і він вже точно не переймався коробками сірників. Якби все це було якоюсь матеріалізацією його бажань, то обличчя Ранситера з’явилося б швидше у телевізорі, ніж на грошах чи коробках сірників.
— А, може, його й справді показують по телевізору? — запитав Ел.
— Саме так, — погодилася Пет Конлі. — Цього ми ще не перевіряли. Ні в кого не було часу дивитися телевізор.
— Семмі,— сказав Ел, повертаючи йому п’ятдесятицентову монету, — ввімкни телевізор.
— Не впевнена, чи хочу це бачити,— сказала Еді, коли Семмі Мундо опустив монетку в отвір й почав крутити перемикачі, щоб налаштувати трансляцію.
Двері кімнати відчинилися. Перед ними стояв Джо Чип, й Ел одразу помітив вираз його обличчя.
— Вимкни телевізор,— мовив Ел і звівся на ноги. Всі присутні спостерігали, як він підходив до Джо.
— Джо, що трапилося? — запитав він. Тоді почекав якусь мить, але Чип не відповідав. — У чому річ?
— Я винайняв корабель, щоб повернутися, — хрипко промовив Джо.
— Разом із Венді?
— Випишіть чек, щоб заплатити за корабель. Він на даху. В мене не вистачило грошей, — сказав Джо.
— Ви уповноважені проводити оплати? — звернувся Ел до Волтера В. Вейлза.
— За такі речі можу. Піду владнаю все з перевізником.
Прихопивши з собою портфель, Вейлз вийшов з кімнати. Джо й далі мовчки стояв у дверях. Тепер він виглядав на сотню років старшим, ніж тоді, як Ел бачив його востаннє.
— Вона у моєму кабінеті. — Джо відвернувся від столу. Він кліпав очима, вагаючись. — Думаю, вам не варто це бачити. Власник мораторіуму був поряд, коли я її знайшов. Сказав, що нічого не може вдіяти. Минуло забагато часу. Роки.
— Роки? — спитав Ел тремтячим голосом.
— Ходімо до кабінету, — сказав Джо. Він вивів Ела з переговорної кімнати у вестибюль, і вони рушили до ліфта. — Повертаючись сюди, у кораблі я напхався транквілізаторами. Їхню вартість включено в рахунок. Власне, зараз я почуваюся значно краще. У певному сенсі я нічого не відчуваю. Мабуть, це ефект транквілізаторів. Гадаю, коли їх дія скінчиться, воно знову на мене накотиться.
Прибув ліфт. Вони мовчки спускалися, не зронивши ні слова, аж поки не опинилися на третьому поверсі, де був розташований кабінет Джо.
— Я не раджу тобі дивитися,— Джо відчинив офіс і провів Ела в середину. — Тобі вирішувати. Якщо я це зніс, то й ти, напевне, переживеш.
Він увімкнув світло.
— Святий Боже, — трохи помовчавши, сказав Ел.
— Не відкривай, — застеріг Джо.
— Я й не збирався відкривати. Сьогодні вранці чи вчора?
— Найімовірніше, це трапилося раніше, ще до того, як вона дійшла до моєї кімнати. Ми — тобто я і власник мораторіуму — знайшли рештки тканини в коридорі. Поруч із моїми дверима. Але, напевне, вона почувалася добре — чи майже добре — коли йшла вестибюлем: в будь-якому разі ніхто не помітив нічого надзвичайного. А в такому великому готелі завжди наглядають за відвідувачами. Тому те, що вона змогла дійти до моєї кімнати...
— Так, це свідчить, що вона могла щонайменше ходити. Так чи інакше, це видається логічним.
— Я думаю про тих, хто залишився, — мовив Джо.
— Що ти хочеш сказати?
— З нами трапиться те саме.
— Як це можливо?
— А як це могло трапитися з нею? Це все через вибух. Ми помремо точнісінько таким самим способом, одне за одним. По черзі. Аж поки не лишиться нікого. Аж поки кожен із нас не перетвориться на десять фунтів шкіри й волосся у пластиковому пакеті, ну і кілька висушених кісток на додачу.
— Гаразд, — відповів Ел. — Є якась сила, що спричиняє швидкий розпад. Вона почала діяти, відколи стався той вибух на Місяці, з нього все почалося. Це ми вже знаємо. Ми також знаємо — або гадаємо, ніби знаємо — що є інша сила, контрсила, яка діє у протилежному напрямку. Це якось стосується Ранситера. Його портрет з’являється на наших грошах. Коробка з сірниками...
— Я чув його голос у відеофоні,— сказав Джо.— У готелі.
— У відеофоні? Як таке могло трапитись?
— Не знаю. Але це правда. Я не бачив його на екрані, відео не було. Лише його голос.
— І що ж він сказав?
— Нічого особливого.
Ел пильно поглянув на нього.
— А він тебе чув? — врешті запитав він.
— Ні. Я намагався. Проте це був односторонній зв’язок. Я лише слухав його, от і все.
— То он чому я не міг до тебе додзвонитися.
— Так, — кивнув Джо.
— Ми саме вмикали телевізор, коли ти прибув. Уявляєш, у газетах ні слова про його смерть. Який жах,— Елу не подобався вигляд Джо Чипа. «Старий, дрібний і стомлений,— подумав він.— Невже це починається саме так? Нам необхідно встановити контакт із Ранситером. Просто чути його недостатньо. Очевидно, він намагається зв’язатися з нами, але...
Ми маємо встановити з ним контакт, якщо хочемо врятуватися».
— Просто побачити його по телевізору навряд чи нам якось допоможе, — сказав Джо. Це не надто відрізнятиметься від того телефонного дзвінка. Хіба що він скаже нам, як із ним зв’язатися. Можливо, він і справді скаже. Можливо, він знає. Можливо, він розуміє, що трапилося.
— В такому разі він мав би розуміти, що трапилося з ним. А це якраз те, чого ми не знаємо.
«У якомусь сенсі, — думав Ел, — він має бути живим, хоч мораторіуму і не вдалося його пробудити. Цілком зрозуміло, що Фоґельзанґ зробив усе можливе для такого важливого клієнта».
— А він чув його по відеофону? — запитав Ел у Джо.
— Він намагався. Проте почув тільки тишу, а потім статичний шум, який долинав, очевидно, дуже звіддаля. Я теж його чув. Ніщо. Відголос абсолютного небуття. Дуже дивний звук.
— Не подобається мені це, — сказав Ел. Хоч і не міг зрозуміти чому.— Мені б полегшало, якби Фоґельзанґ також чув голос Ранситера. Щонайменше так ми були би певні, що це відбувалося насправді, і той голос тобі не примарився.
«Або, якщо бути до кінця відвертим, — подумав він, — що нам усім не примарилося. Як із коробкою сірників».
Втім деякі події явно не були галюцинаціями. Автомати відмовлялися від застарілих монет — справжні автомати, налаштовані реагувати тільки на фізичні об’єкти. Тут про психологічні елементи не могло бути мови. В автоматів немає уяви.
— Я поїду звідси на якийсь час, — сказав Ел. — Назви якесь місто чи містечко, з яким ніхто з нас не пов’язаний і куди ніхто з нас ніколи не їздив.
— Балтимор, — мовив Джо.
— Отже, я поїду в Балтимор. Перевірю, чи обраний навмання магазин прийме гроші із зображенням Ранситера.
— Купи мені свіжих сигарет, — попросив Джо.
— Гаразд. Це я теж зроблю. Погляну, чи сигарети в обраному навмання магазині Балтимора також зазнали цього впливу. А заразом перевірю й інші продукти. Зроблю кілька тестових покупок. Хочеш поїхати зі мною? Чи підеш нагору й розкажеш їм про Венді?
— Поїду з тобою, — сказав Джо.
— Може, нам узагалі не варто їм розповідати.
— Думаю, варто,— заперечив Джо.— Оскільки це трапиться знову. Це може статися, перш ніж ми повернемося. Можливо, це вже відбувається, поки ми тут із тобою розмовляємо.
— Тоді краще вирушати до Балтимора якомога швидше,— сказав Ел. Він попрямував до дверей. Джо Чип пішов за ним.
Розділ 9
— Моє волосся таке сухе, таке неслухняне. Що робити?
— Просто використовуйте крем-кондиціонер «Убік». Всього за п’ять днів ви відчуєте, як воно отримає нове життя та свіжий блиск. А лак для волосся «Убік», за умов дотримання інструкції, цілком безпечний.