— А ось і... — сказав Джо.
— Помовч хвильку,— попросив Ел.— Мені треба дещо обдумати. Можливо, Балтимор існує лише там, куди йде один із нас. А супермаркет «Щасливі люди» щез, щойно ми звідти поїхали. Цілком можливо, що все це відбувається лише з нами — тими, хто був тоді на Місяці.
— Це філософська проблема, яка не має ані ваги, ані значення, — відповів Джо. — Це неможливо довести або спростувати.
— Для тієї старенької у сукняному пальті чорничного кольору вона була б важливою. Як і для всіх інших, — саркастично мовив Ел.
— А ось і майстер, — сказав Джо.
— Я щойно подивився інструкцію,— почав майстер,— до вашого магнітофона. — Зі збентеженим виразом обличчя він простягнув Елу буклет. — Погляньте.— Але одразу ж забрав назад.— Я позбавлю вас необхідності це все перечитувати, просто подивіться ось тут, на останній сторінці, де вказано, хто виготовив цю кляту штуку і куди її відправляти на гарантійний ремонт.
— Виготовлено Ранситером із Цюриха,— прочитав уголос Ел. — А пункт гарантійного обслуговування в Північноамериканській Конфедерації розташований у Де-Мойні. Те саме, що і на сірниковій коробці.
Він передав буклет Джо і сказав:
— Їдьмо у Де-Мойн. Оцей буклет — перше об’явлення, яке поєднує ці два місця. «Цікаво, чому саме Де-Мойн?» — подумки запитав у себе Ел.
— А ти не пригадуєш, — звернувся він до Джо, — чи був Ранситер за життя якось пов’язаний із Де-Мойном?
— Ранситер там народився, — відповів Джо. — Провів там перші п’ятнадцять років свого життя. Час від часу він згадував те місто.
— Тож тепер, після смерті, він туди повернувся. У той чи інший спосіб. — «Ранситер у Цюриху, — міркував він, — але також у Де-Мойні. У Цюриху його мозок виказує певний метаболізм: його фізичне напівживе тіло перебуває в холодильному контейнері в мораторіумі „Любі браття“, але, попри це, з ним не вдається вийти на зв’язок. У Де-Мойні його немає фізично, однак там, очевидно, з ним можна встановити контакт. Власне, ми вже його встановили за посередництвом цієї інструкції, принаймні односторонній — від нього до нас. А тим часом, — думав він, — наш світ занепадає, рухається у зворотному напрямку, виносячи на поверхню минулі фази дійсності. Можливо, під кінець тижня ми прокинемося і побачимо за вікном древні гуркотливі трамваї, які сунутимуть уздовж П’ятої Авеню. Trolley Dodgers[20]»,— подумав він, запитуючи себе, що це означає. Забутий лексичний зворот, що прийшов із минулого; примарна, далека еманація у його свідомості, що тепер заступала собою актуальну реальність. Навіть від цього нечіткого усвідомлення, все ще тільки суб’єктивного, йому було не по собі: воно стало раптом надто реальним, сутністю, про існування якої він нічого не знав ще якусь мить тому. — Trolley Dodgers, — сказав він уголос. Минуло щонайменше сто років. Але цей термін нав’язливо засів у його свідомості. Він ніяк не міг його забути.
— Звідки ви це знаєте? — запитав майстер. — Ніхто вже й не пам’ятає. Це стара назва Brooklyn Dodgers. — Він з підозрою зиркнув на Ела.
— Краще нам піднятися нагору,— запропонував Джо. — І впевнитися, що з ними все гаразд. Перш ніж вирушимо до Де-Мойна.
— Якщо не дістанемося туди якнайшвидше, — сказав Ел, — то поїздка може тривати день або й два. — «Бо засоби пересування деградують, — подумав він. — Від ракетних двигунів до реактивних літаків, від реактивних літаків до поршневих літальних апаратів, а потім вже такий наземний транспорт, як поїзди на паровій тязі та, врешті, запряжені кіньми вози. Однак регрес навряд чи зайде так далеко, — подумки сказав він собі. — Хоча ми вже маємо перед очима сорокарічний магнітофон із гумовими роликами й пасиками. Тож, можливо, все буде саме так».
Вони з Джо швидко підійшли до ліфта. Джо натиснув кнопку і вони чекали — обоє на межі, не мовлячи ні слова, поринувши у роздуми.
Гуркочучи, прибув ліфт. Ця гуркотнеча вирвала Ела Геммонда з задуми. Він рефлексивно розсунув металеві ґрати дверей.
І опинився перед підвішеною на тросах відкритою кабіною з відполірованою латунною фурнітурою. Одягнений у форму ліфтер із мертвим поглядом сидів на табуреті, тримаючись за ручку керування. Він байдуже окинув їх оком. Однак Ел відчув зовсім не байдужість.
— Не заходь, — сказав він Джо, стримуючи того рукою. — Подивися уважно й подумай, спробуй згадати ліфт, у якому ми вже їздили сьогодні: гідравлічний, закритий, автоматичний, абсолютно безшумний...
Він замовк. Бо застаріла гуркотлива штукенція перед ними розсіялася мов у тумані, і замість неї з’явився звичайний сучасний ліфт. Та все ж він відчував присутність того іншого, старого ліфта, який зачаївся десь на межі видимого, немов був готовий одразу ж виринути знову, щойно вони з Джо відведуть погляд в інший бік. «Він хоче повернутися, — усвідомив Ел. — І він повернеться. Ми можемо лише відсунути його прихід на якийсь час, щонайбільше на кілька годин. Дія ретроградної сили пришвидшується; архаїчні форми беруть гору стрімкіше, ніж ми думали. Тепер нас може відкинути на століття назад одним стрибком. Ліфтові, який ми щойно бачили, було, напевне, не менше ста років.
І все ж, — думав він, — схоже на те, що ми можемо це частково контролювати. Якось же нам вдалося повернули до буття цей сучасний ліфт. Якщо будемо триматися разом, якщо діятимемо як одна сутність — не дві, а дванадцять свідомостей вкупі...»
— Що ти побачив? — запитав у нього Джо. — Чому ти сказав мені не заходити у ліфт?
— А ти хіба не бачив старого ліфта? — запитав Ел. — Відкрита кабіна, латунь, десь з 1910 року? Там іще ліфтер сидів на табуретці?
— Ні, — відповів Джо.
— Ти хоч щось бачив?
— Оце,— показав рукою Джо.— Звичайний ліфт, який бачу щодня, коли приходжу на роботу. Я бачив те, що й завжди, те, що бачу зараз.
Він зайшов до ліфта, повернувся і став обличчям до Ела.
«Тоді наші сприйняття дійсності починають розходитися», — усвідомив Ел. Він задумався над тим, що б це могло означати.
Все це здавалося зловісним і зовсім йому не подобалося. Жахне й незрозуміле, в його очах воно поставало як найбільш смертоносна зміна, яка відбулася з часу загибелі Ранситера. Тепер вони регресували з різною швидкістю, і його охопило гостре інтуїтивне передчуття, що саме це трапилося з Венді Райт перед її смертю.
Він запитував себе, скільки часу йому ще лишилося.
Раптом усвідомив присутність усередині себе підступного проникливого холоду, який почав просочуватися у його тіло в певний давніший і вже позабутий час, вивчаючи його, як і світ довкола. Це нагадало йому про їхні останні хвилини на Місяці. Ця прохолода зневиразнювала поверхні предметів, вона огортала їх, ширилася й проступала у вигляді бульбашкоподібних випуклостей, які гучно випускали повітря й лускали. У численні відкриті рани заповзав холод, проникаючи глибоко, аж до осердя речей, до тієї основи, яка давала їм життя. Те, що він бачив зараз, здавалося крижаною пустелею, з якої виступали вкриті льодом брили. Над рівниною, якою тепер стала реальність, проносився вітер, він заклякав, перетворюючись на кригу, тож брил було вже майже не видно. Десь на самій межі його поля зору проступила темрява, однак він зумів розгледіти її лише краєчком ока.
«Але, — подумав Ел, — це лише проекція моєї свідомості. Насправді всесвіт не похований під пластами вітру, холоднечі, темряви і льоду: все це відбувається у мене всередині, і попри це я бачу його зовні. Дивно,— думав він.— Невже у мене всередині цілий світ? Поглинутий моїм тілом? Коли це трапилося? Мабуть, це прояв смерті,— вирішив Ел.— Невизначеність, яку я відчуваю, сповільнення, що веде до ентропії — це процес, а лід, який я бачу, — результат успішності цього процесу. Коли я вимкнуся, — подумав він, — зникне цілий усесвіт. Але де ж ті різноманітні вогні, які я мав би бачити, входи до нових утроб? Де, зокрема, оповите туманом червоне світло — знак пар, що чинять перелюб? І тьмяне темне світло, яке свідчить про тваринну пожадливість? Я можу розгледіти лише темряву, що підступає, і цілковиту втрату тепла — долину, полишену її власним сонцем, яка невпинно охолоджується.
20