Він невпевнено вибрався з автомобіля і, все ще відчуваючи після поїздки гостру нудоту, втомлено поплентався до основної будівлі летовища.
— Що можна орендувати за ці гроші? — запитав Джо, викладаючи все, що мав, на стіл перед першою схожою на службовця особою, яка трапилася йому на очі. — Мені потрібно якнайшвидше дістатися до Де-Мойна. Хочу вирушити негайно.
Лисий, з нафабреними вусами працівник аеродрому в маленьких круглих окулярах у золотій оправі мовчки оглянув купюри.
— Агов, Семе, — гукнув він, повернувши свою круглу, схожу на яблуко голову.— Йди-но поглянь на ці гроші.
До них підійшов другий чоловік, одягнений у смугасту сорочку з роздутими рукавами, блискучі бавовняні штани у смужку й парусинові туфлі.
— Фальшивка, — сказав він, кинувши оком на банкноти.— Несправжні гроші. Ані Джорджа Вашингтона, ані Александра Гамільтона.— Обоє службовців втупилися поглядами у Джо.
— У мене на парковці LaSalle 1939 року. Готовий обміняти його на політ в один бік до Де-Мойна на будь-якому літаку, який зможе мене туди доправити. Це вас цікавить? — запитав Джо.
— Може, Оґґі Брент зацікавиться, — задумливо сказав працівник в окулярах із золотою оправою.
— Брент? — з подивом перепитав чоловік у смугастих штанях.— Ти маєш на увазі його «Дженні»?[28]Тому літаку понад двадцять років. Він і до Філадельфії не долетить.
— То, може, Макджи?
— Звісно, але він у Ньюарку.
— Тоді, мабуть, Сенді Джесперсен. Його Curtiss-Wright долетить до Айови. Хоч і не так швидко.
Тоді працівник звернувся до Джо:
— Йдіть до третього ангару, там побачите червоно-білий біплан Curtiss. Біля нього порається низенький, трохи повнуватий чоловік. Якщо він вас не візьме, то більше нікому. Хіба що ви будете згодні почекати до завтра, поки Айк Макджи повернеться зі своїм тримоторним «Фоккером».
— Дякую, — сказав Джо й вийшов з приміщення. Він швидко закрокував до третього ангару, ще здаля розгледівши щось схоже на червоно-білий біплан Curtiss-Wright. «Принаймні не летітиму тренувальним літаком JN часів Першої світової», — сказав він собі. А потім подумав: «Звідки я знаю, що „Дженні“ — це прізвисько тренувального літака марки JN? Святий Боже, — вражено мовив він до себе. — Здається, елементи цього часу спричиняють відповідні зміни у моїй свідомості. Не дивно, що я зміг керувати автомобілем. Я й справді починаю ментально синхронізуватися з цим часовим континуумом!»
Куций опецькуватий чоловічок з рудим волоссям мляво протирав колеса свого біплана засмальцьованою ганчіркою. Забачивши Джо, він підвів погляд.
— Ви містер Джесперсен? — запитав Джо.
— Саме так. — Чоловік пильно оглянув Чипа, вочевидь, заінтригований його одягом, який і досі не регресував. — Я можу вам чимось допомогти?
Джо розповів, у чому річ.
— Ви хотіли б обміняти LaSalle, новий LaSalle, на подорож в один бік до Де-Мойна? — здивувався Джесперсен.— Насправді можна і в обидва боки. Мені все одно доведеться летіти назад. Гаразд, погляну на ваше авто. Але нічого поки не обіцяю. Я ще не вирішив.
Вони подалися до парковки.
— Не бачу жодної машини марки LaSalle, — з підозрою сказав Джесперсен.
Він мав рацію. LaSalle зникла. Замість неї Джо побачив «Форд купе» зі складаним дахом — маленьке металеве авто. «Дуже старе, напевне, 1929 року, — припустив він. — Чорний „Форд“ моделі А 1929 року випуску. Майже нічого не вартий, — це він збагнув з виразу обличчя Джесперсена».
Без сумніву, тепер ситуація була безнадійною. Йому ніколи не дістатися до Де-Мойна. І — як зазначив Ранситер у тій телерекламі — це означало для нього смерть, таку самісіньку смерть, яка вже спіткала Венді й Ела.
Тепер це лише питання часу.
«Краще, — подумав Джо, — помру іншим способом». Він згадав про «Убік» й, відчинивши дверцята машини, сів за кермо.
На сусідньому сидінні лежала баночка, яку він отримав поштою. Він узяв її до рук...
І виявив те, що насправді його навіть не здивувало. Баночка, як і машина, знову регресувала. Тепер вона була суцільнолита й пласка, з подряпинами з боків. Такі пляшечки колись виливалися у дерев’яних формах. Справді дуже давня: ковпачок гвинтового типу з м’якого олова, схоже, був виготовлений вручну десь наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя. Етикетка також змінилася. Піднявши пляшечку, він розібрав слова:
«Еліксир Убікь». Гарантовано відновить мужність і подолає розмаїті слаботи, а ще допоможе покращити репродуктивне здоров’я у чоловіків та жінок. Благотворна поміч людству за умов розсудливого вживання згідно з інструкцією.
Під цим був ще якийсь напис дрібнішими буквами. Джо довелося примружитися, щоб розібрати крихітні розмазані букви:
Не роби цього, Джо. Є інший спосіб.
Не здавайся. Ти його знайдеш. Хай щастить.
«Ранситер, — здогадався він. — Досі грається з нами у свої знущальні ігри, мов кіт із мишею. Спонукає нас протриматися ще трохи. Відтягує кінець, як може. Бог знає чому. Можливо, — думав він, — Ранситер насолоджується нашими стражданнями. Але на нього це не схоже. Це не той Ґлен Ранситер, якого я знав».
Все ж Джо поклав пляшечку «Еліксиру Убікь» назад на сидіння, відмовившись від наміру ним скористатися.
І задумався, запитуючи себе, на який-такий таємничий інший спосіб натякав Ранситер.
Розділ 11
За правильного дозування «Убік» забезпечує безперервний сон без неприємних відчуттів вранці. Ви прокидаєтеся свіжими й готовими подолати всі ті дрібні надокучливі клопоти, що чекають на вас удень. Не перевищувати рекомендованої дози.
— Агов, а що там у вас за пляшечка? — запитав Джесперсен, заглядаючи до машини, — в його голосі звучали незвичні нотки. — Можна поглянути?
Джо Чип, не кажучи ні слова, передав авіатору пласку пляшку «Еліксиру Убікь».
— Моя бабця про них розповідала, — сказав Джесперсен, розглядаючи її проти світла. — Де ви таке надибали? Їх не виготовляли з часів Громадянської війни.
— Отримав у спадок, — відповів Джо.
— Та певно, що так. Звісно, на такі фляжки ручної роботи вже ніде не натрапиш. Та й випустили їх тоді не так і багато. Ці ліки винайшли у Сан-Франциско у 1850 році. І їх ніколи не продавали у магазинах: клієнтам доводилося їх замовляти. А випускали їх трьох видів — різної міцності. Оті, що у вас, — найсильніші. — Джесперсен пильно поглянув на Джо. — Ви знаєте, що там усередині?
— Авжеж, — відповів Джо, — олія перцевої м’яти, окис цинку, цитрат натрію, деревне вугілля...
— Та годі,— перебив Джесперсен. Він насупився і, здавалося, щось жваво обмірковував. Потім вираз його обличчя врешті змінився. Він прийняв рішення. — Я доправлю вас до Де-Мойна в обмін на цю пляшечку «Еліксиру Убікь». Вирушаймо без зволікань. Хочу подолати якомога більший відрізок завидна.
Він закрокував геть від «Форда» 1929 року, прихопивши з собою пляшку.
Через десять хвилин біплан Curtiss-Wright було вже заправлено. Пропелер запустили вручну, і, несучи на борту Джо Чипа та Джесперсена, літак почав безладно й незграбно снувати злітною смугою, то зриваючись угору, то знову вдаряючись колесами об землю. Джо мовчки зціпив зуби.
— Надто велика вага,— апатично сказав Джесперсен. Він не здавався стривоженим. Літак нарешті зірвався в повітря, залишаючи злітну смугу внизу. Він гучно дзижчав над дахами будинків, рухаючись на захід.
— Як довго нам летіти? — прокричав Джо.
— Залежить від того, чи вітер буде попутний. Важко сказати. Ймовірно, дістанемося завтра опівдні, якщо пощастить.
— То, може, скажете мені тепер, — прокричав Джо, — що у тій пляшці?
— Часточки золота розчинені в мінеральній олії, — прокричав у відповідь пілот.
— Скільки золота? Дуже багато?
Джесперсен повернув голову і вищирився замість відповіді. Можна було й не казати — це було очевидно.
Тим часом старий біплан Curtiss-Wright попихкотів далі у напрямку Айови.
28