— Як довго нам летіти? — прокричав Джо.
— Залежить від того, чи вітер буде попутний. Важко сказати. Ймовірно, дістанемося завтра опівдні, якщо пощастить.
— То, може, скажете мені тепер, — прокричав Джо, — що у тій пляшці?
— Часточки золота розчинені в мінеральній олії, — прокричав у відповідь пілот.
— Скільки золота? Дуже багато?
Джесперсен повернув голову і вищирився замість відповіді. Можна було й не казати — це було очевидно.
Тим часом старий біплан Curtiss-Wright попихкотів далі у напрямку Айови.
О третій пополудні наступного дня вони дісталися летовища у Де-Мойні. Приземлившись, пілот подався кудись у невідомому напрямку зі своєю пляшкою золотих пластівців. Відчуваючи в усьому тілі біль та задерев’янілість від довгого сидіння, Джо вибрався з літака, постояв якийсь час, розтираючи занімілі ноги, а потім невпевнено рушив до крихітної авіаконтори.
— Можна скористатися вашим телефоном? — запитав він у вже немолодого простакуватого на вигляд клерка, що сидів згорбившись над картою погоди, цілком занурившись у своє заняття.
— Якщо маєте п’ять центів,— труснувши шевелюрою, що стирчала в різні боки, клерк вказав на громадський телефон.
Джо перебрав гроші, відкладаючи вбік усі монети з профілем Ранситера. Врешті знайшов п’ятицентовик того періоду з головою індіанця з одного боку і бізоном з іншого[29] та поклав його перед службовцем.
— Угу, — пробурмотів клерк, не піднімаючи голову.
Взявши місцевий телефонний довідник, Джо знайшов номер мортуарію «Простий пастор». Він продиктував номер оператору, й одразу на іншому кінці дроту пролунала відповідь:
— Мортуарій «Простий пастор». Говорить містер Бліс.
— Я прибув на поховання Ґлена Ранситера, — сказав Джо. — Я спізнився? — подумки він молився, щоб це було не так.
— Поховальна церемонія саме триває,— відповів містер Бліс. — Де ви зараз, сер? Прислати за вами машину? — в його голосі вчувався роздратований осуд.
— Я в аеропорту, — сказав Джо.
— Варто було прибути раніше, — дорікнув містер Бліс. — Навряд чи вам вдасться застати хоч частину церемонії. Однак тіло містера Ранситера буде доступне для прощання до завтрашнього ранку. Чекайте на нашу машину, містере...
— Чип, — підказав Джо.
— Саме так, на вас чекали. Кілька близьких покійного просили, щоб ми очікували на ваше прибуття, а також на прибуття містера Геммонда і, — він зробив паузу, — міс Райт. Вони з вами?
— Ні, — відповів Джо. Він поклав слухавку, а потім сів на вигнуту гладеньку дерев’яну лаву, звідки міг спостерігати за машинами, що під’їжджали до аеропорту. «У будь-якому разі, — подумки сказав він собі, — я прибув вчасно, щоби приєднатися до решти групи. Вони ще не поїхали з міста, і це найголовніше».
— Містере, а ходіть-но сюди на хвильку, — гукнув до нього літній клерк.
Підвівшись, Джо перетнув залу очікування.
— Що трапилося?
— Монетка, яку ви мені дали, — клерк увесь цей час пильно її розглядав.
— П’ятак із бізоном, — сказав Джо. — Хіба вони не використовувались у цей час?
— Цей п’ятак датований 1940 роком, — чоловік не зводив із нього очей.
Застогнавши, Джо дістав решту монет і знову їх проглянув. Врешті знайшов п’ятак 1938 року і жбурнув його на стіл перед клерком.
— Лишіть собі обидві, — сказав він і знову сів на гладеньку вигнуту лаву.
— Час від часу нам трапляються фальшиві гроші, — мовив службовець.
Джо нічого не відповів. Його увагу привернуло радіо Audiola розміром десь із половину високого комода, яке неголосно грало в кутку зали очікування. Диктор рекламував зубну пасту Ірапа. «Цікаво, як довго мені доведеться тут чекати», — запитав себе Джо. Він нервувався, адже був уже так близько до групи інерціалів. «Не хотілося би подолати таку дорогу, — думав він, — і коли лишається всього кілька миль...» — Чип обірвав думку на півслові й далі просто сидів.
Через півгодини на парковку летовища заїхала 87-ма модель Willys-Knight[30] 1930 року випуску. З автомобіля вийшов чоловік у бездоганно чорному домотканому конопляному костюмі й, прикривши очі рукою, почав зазирати у зал очікування.
Джо підійшов до нього.
— Ви містер Бліс? — запитав він.
— Авжеж, це я, — Бліс швидко потис йому руку, а тоді повернувся до машини й завів мотор. Від нього йшов різкий запах Sen-Sen[31]. — Сідайте, містере Чип. Будь ласка, покваптеся. Можливо, ми ще встигнемо на частину церемонії. Отець Абернаті зазвичай промовляє досить довго, коли ховають таких важливих небіжчиків.
Джо сів на переднє сидіння поряд із містером Блісом. За мить вони вже гуркотіли дорогою, що вела до центру Де-Мойна, котячись на швидкості, яка інколи досягала сорока миль на годину.
— Ви співробітник містера Ранситера? — запитав Бліс.
— Так, — відповів Джо.
— Незвичний був у містера Ранситера бізнес. Не певен, що розумію, про що йдеться.— Бліс посигналив рудому сетеру, який ризикнув вискочити на дорогу. Собака позадкував, даючи машині проїхати. — Що означає «псіонічний»? Кілька працівників містера Ранситера згадували цей термін.
— Парапсихологічні сили,— відповів Джо.— Ментальні сили, що діють безпосередньо, без будь-якого фізичного втручання.
— Тобто містичні сили? На зразок передбачення майбутнього? Я чого запитую — кілька ваших говорили про майбутнє так, ніби воно вже існує. Не зі мною — вони розмовляли про це тільки між собою, але я ненароком підслухав. Ви ж знаєте, як воно буває. Ви медіуми чи як?
— Щось на кшталт цього.
— А можете сказати, чим закінчиться війна в Європі?
— Німеччина та Японія програють. Сполучені Штати вступлять у конфлікт 7 грудня 1941 року. — Джо замовк, не маючи жодної охоти обговорювати все це. В нього вистачало й власних проблем, про які потрібно було подбати.
— Я й сам шрайнер[32],— сказав Бліс.
«Що переживає решта наших? — запитував у себе Джо.— Цю реальність? Сполучені Штати 1939 року? Чи, можливо, коли я приєднаюся до них, то мій регрес буде частково скасовано, і я опинюся у пізнішому періоді? Гарне запитання». Адже після об’єднання зусиль їм доведеться знайти зворотний шлях у майбутнє — повернутися на п’ятдесят три роки вперед до відповідних здоровому глузду форм сучасного, нерегресованого часу. Якщо всі члени групи зазнали такого самого регресу, то присутність серед них Джо не допоможе ані йому, ані їм, хіба що в одному: можливо, йому вдасться уникнути подальшого розпаду світу й пов’язаних із цим страждань. З іншого боку, ця реальність 1939 року здавалася досить стабільною — за останні двадцять чотири години вона майже не змінилася. «Однак, — міркував він, — можливо так трапилося через те, що я наближаюся до своїх».
А втім, банка бальзаму для печінки і нирок «Убік» 1939 року регресувала на вісімдесят із гаком літ: від балончика зі спреем до банки й потім до відлитої у дерев’яній формі пляшки — всього за кілька годин. Як та кабіна ліфта 1908 року, яку бачив лише Ел...
Та цього разу все було по-іншому. Куций огрядний пілот Сенді Джесперсен також бачив відлиту у дерев’яній формі пляшку «Еліксиру Убікь», — те, чим вона врешті стала. Тож це було не лише його видіння, насправді саме завдяки їй він і дістався до Де-Мойна. І пілот також побачив, як регресував LaSalle. Схоже, що з Елом трапилося щось зовсім інше. Принаймні, він на це сподівався. Молився, щоб це було правдою.
«Припустимо, — міркував він, — що ми не зможемо повернути навспак той регрес, якого вже зазнали. Припустимо, що нам доведеться залишитися тут до кінця життя. Хіба це так погано? Можна звикнути до дев’ятитрубкових радіоприймачів Philco розміром із комод. Втім, незабаром у них вже не буде потреби, адже супергетеродинні приймачі вже винайдено, хоча мені такі поки не траплялися на очі. Ми зможемо навчитися їздити на машинах марки Austin, що продаються за 445 доларів, — здавалося, ніби ця ціна спала йому на думку цілком випадково, але він інтуїтивно відчував, що вона правильна.— Щойно ми знайдемо роботу й зароблятимемо гроші цього періоду,— роздумував далі Джо, — нам не доведеться більше літати на борту древніх біпланів Curtiss-Wright. Врешті-решт, чотири роки тому, у 1935-му, почалися перельоти через Тихий океан на авіалайнерах China Clipper[33] із чотирма двигунами. Тримоторний „Форд“ був розроблений одинадцять років тому — для цих людей це вже релікт; а біплан, на якому я прилетів, навіть для них музейний експонат. Той мій LaSalle, перш ніж зазнав регресу, був доволі пристойним апаратом. Водити його було справжньою насолодою».
29
30
31
32
33