— Вони виснажилися,— відповів Джо.
— Чому? — хрипко запитав Тито Апостос, пропихаючись до кола людей, що обступили Чипа.
— Та остання фраза, яку ти сказав нам, Джо,— мовила Пет Конлі, — тоді, у Нью-Йорку, перш ніж вийшов із Геммондом...
— Я знаю, що я сказав, — перебив її Джо.
— Ти сказав щось про роки,— вела далі Пет.— Ти сказав: «Минуло забагато часу». Що це означає? Про який час ішлося?
— Містере Чип, — стурбовано озвалася Еді Дорн, — відколи ми прибули сюди, місто кардинально змінилося. Ми нічого не розуміємо. Ви бачите те, що й ми? — вона вказала на будівлю мортуарію, а потім на вулицю й інші будинки.
— Я не впевнений,— мовив Джо,— що саме бачите ви.
— Годі, Чипе,— гнівно заговорив Тито Апостос.— Досить жартів. Просто скажи нам, заради Бога, що ти бачиш. Он та машина. — Він показав на Willys-Knight. — Ти в ній приїхав. Скажи нам, що це. Скажи, на чому ти приїхав.
Вони усі чекали, втупившись поглядами у Джо.
— Містере Чип,— заїкаючись, почав Семмі Мундо, — це дуже старий автомобіль. Правда ж? — він хихикнув. — Скільки йому років?
Після паузи Джо сказав:
— Шістдесят два.
— Отже, він 1930 року випуску, — промовила Тіппі Джексон до Дона Денні.— Дуже близько до того, що ми припускали.
— Ми гадали, що зараз 1939 рік, — сказав Дон Денні врівноваженим голосом. Спокійний, безпристрасний, зрілий баритон. Без зайвої емоційності. Навіть за таких обставин.
— Це досить легко встановити,— мовив Джо.— Я бачив газету в себе в квартирі, ще коли був у Нью-Йорку — 12 вересня. Отже, сьогодні 13 вересня 1939 року. Французи вважають, що прорвали лінію Зігфріда.
— Що саме по собі не може не смішити, — озвався Джон Ілд.
— Я сподівався, — сказав Джо, — що ви бачите пізнішу реальність, оскільки перебуваєте всі разом. Що ж, нічого не поробиш.
— Якщо 1939-й, то нехай буде 1939-й, — сказав Фред Зафскі високим, писклявим голосом.— Природно, що ми всі бачимо те саме. А що нам іще лишається? — він енергійно замахав руками, закликаючи інших з ним погодитися.
— Відвали, Зафскі,— роздратовано озвався Тито Апостос.
— Що ти про все це скажеш? — запитав Джо Чип, звертаючись до Пет.
Вона стенула плечима.
— Не мовчи, відповідай.
— Ми перенеслися назад у часі, — сказала Пет.
— Не зовсім, — відповів Джо.
— Тоді що ми зробили? — запитала Пет. — Просунулися вперед, так?
— Ми нікуди не переміщувалися, — відповів Джо. — Ми перебуваємо там, де й були. Проте з якоїсь причини — однієї з кількох можливих причин — реальність відступила: вона втратила свою опору й обсипається, повертаючись до минулих форм. До форм, які мала п’ятдесят три роки тому. Можливо, вона регресуватиме й далі. Але зараз мене значно більше цікавить те, чи вам траплялися об’явлення Ранситера у тому чи іншому вигляді.
— Ранситер,— сказав Дон Денні, цього разу надто емоційно,— лежить ось у цій будівлі в домовині, мертвий, мов оселедець. Це єдине його об’явлення, яке нам траплялося, як, власне, і єдине, яке ми будь-коли побачимо в майбутньому.
— А слово «Убік» вам нічого не каже, містере Чип? — озвалася Франческа Спеніш.
Йому знадобилася якась мить, щоби перетравити те, що вона сказала.
— Господи Боже, — мовив він. — Невже ви не можете відрізнити об’явлення від...
— Френсі сняться сни, — перебила Тіппі Джексон. — Вони завжди їй снилися. Френсі, розкажи йому свій сон про «Убік».— Тоді вона звернулася до Джо.— Зараз Френсі розкаже тобі свій сон про «Убік», як вона його називає. Він наснився їй минулої ночі.
— Я його так називаю, бо саме цим він і є, — розлючено заговорила Франческа Спеніш, міцно стиснувши руки від хвилювання. — Слухайте, містере Чип, це було не схоже на жоден інший сон, який я бачила раніше. З неба спустилася велика рука, немов рука Бога. Величезна, завбільшки з гору. І я одразу збагнула, наскільки все це важливо. Рука була стиснута у кам’яний кулак, і я знала, що в ній щось дуже цінне, те, від чого залежить моє життя й життя усіх людей на Землі. Я чекала, поки кулак розтиснеться, і так воно й трапилося. І я побачила, що там було.
— Балончик зі спреем, — сухо мовив Дон Денні.
— На балончику, — вела далі Франческа Спеніш, — було одне слово, написане великими блискучими літерами. Напис горів золотим вогнем — «УБІК». І більше нічого. Лише це дивне слово. А потім рука знову стислася навколо балончика і зникла, ніби її втягнули назад у сіру хмару. Сьогодні перед поховальною церемонією я зазирнула у словник і зателефонувала в бібліотеку, але ніхто не знав цього слова чи навіть мови, з якої воно походить. У словниках його немає. Бібліотекар сказав мені, що воно не англійське. Є латинське слово дуже близьке до нього: ubique. Воно означає...
— Всюди, — сказав Джо.
— Саме так,— кивнула Франческа Спеніш.— Але не «Убік», як воно писалося у моєму сні.
— Це те саме слово,— сказав Джо.— Просто інакше написане.
— А ти звідкіля знаєш? — глузливо запитала Пет Конлі.
— Вчора мені являвся Ранситер. У записаній на плівку телевізійній рекламі, яку він підготував перед смертю. — Джо не вдавався до деталей. Усе здавалося надто складним, щоб його можна було пояснити, принаймні тепер.
— Ти жалюгідний дурень, — сказала йому Пет Конлі.
— Чому?
— У цьому й полягає твоя ідея об’явлення мертвої людини? Так можна і його написані до смерті листи називати об’явленнями. Чи службові записки, створені за всі ці роки. Чи навіть...
— Я зайду всередину й погляну востаннє на Ранситера, — сказав Джо. Він відійшов від групи і піднявся широкими дерев’яними сходами у темне прохолодне приміщення мортуарію.
Порожнеча. Він не побачив ані душі, лише велику залу з рядами лав, немов у церкві, а в глибині — домовину, обрамлену квітами. У невеличкій бічній кімнаті стояла старовинна фісгармонія і кілька розкладних дерев’яних стільців. Мортуарій повнився запахом пилу та квітів, солодкою, спертою сумішшю, що викликала в нього огиду. «Скільки жителів Айови, — думав він, — поринули в обійми вічності з цієї апатичної зали. Лакована підлога, носовички, важкі вовняні костюми... хіба лише очі покійних не прикривали одноцентовими монетами. І в цей час орган вигравав короткі ритмічні гімни».
Він підійшов до домовини, якусь мить вагався, а тоді зазирнув досередини.
В одному кінці лежала, ніби випалена на повільному вогні, висушена купа кісток, що закінчувалася схожим на папір черепом, який скоса дивився на нього подібними до родзинок, запалими очима. Навколо крихітного тіла наїжачено стирчали жмутки тканини, ніби принесені сюди вітром. Так немов тіло, все ще дихаючи, зібрало їх довкола себе завдяки жалюгідним процесам вдихання і видихання, які тепер вже спинилися. Не було ані найменшого руху. Загадкова зміна, яка також знищила Венді Райт і Ела, завершилася, вочевидь, уже давно. «Багато років тому»,— подумав він, згадавши Венді.
Чи бачили це всі інші? Чи це трапилося вже після служби? Джо потягнув дубове віко домовини й зачинив її. Глухий звук від удару дерева об дерево прокотився відлунням у порожньому мортуарії, проте ніхто його не чув. Ніхто не з’явився.
Засліплений від страху слізьми, він подався геть із запиленої німої зали. Назад під слабке світло дня, що хилився до вечора.
— Що сталося? — запитав його Дон Денні, коли він повернувся до групи.
— Нічого,— відповів Джо.
— А вигляд маєш такий, ніби наляканий до чортиків,— різко мовила Пет Конлі.
— Нічого! — він дивився на неї з глибокою ворожістю, що межувала з люттю.
— Поки ти був там, чи не траплялася тобі раптом на очі Еді Дорн? — запитала у нього Тіппі Джексон.
— Вона зникла, — пояснив Джон Ілд.
— Але ж вона щойно була тут, — запротестував Джо.
— Вона весь день скаржилася на жахливий холод і втому, — сказав Дон Денні. — Можливо, повернулася до готелю. Здається, Еді згадувала раніше, що хотіла б прилягти й подрімати одразу після церемонії. Вочевидь, із нею все гаразд.
— Вочевидь, вона мертва, — сказав Джо, а тоді звернувся до всіх присутніх: