— Я думав, ви вже зрозуміли. Якщо хтось із нас відірветься від групи, він не виживе. Те, що трапилося з Венді, Елом і Ранситером... — Чип замовк.
— Ранситер загинув від вибуху,— зауважив Дон Денні.
— Ми всі загинули від того вибуху, — мовив Джо. — Я знаю, оскільки мені про це розповів сам Ранситер. Він написав це на стіні чоловічої вбиральні у нашій нью-йоркській штаб-квартирі. І я бачив це знову...
— Те, що ти говориш,— божевілля,— різко перебила його Пет Конлі. — То Ранситер мертвий чи ні? Ми мертві чи ні? Спершу ти говориш одне, потім — інше. Ти не міг би бути послідовнішим?
— Спробуй бути послідовним, — вставив свої п’ять копійок Джон Ілд. Всі інші, з напруженими й перекошеними від хвилювання обличчями, лише кивали на знак згоди.
— Я можу вам сказати, про що йшлося у тому графіті. Я можу розповісти про зношений магнітофон та інструкцію до нього, можу розказати про рекламний відеоролик Ранситера та записку, яку ми знайшли у блоці сигарет у Балтиморі, можу переказати вам зміст етикетки на пляшці «Еліксиру Убікь». Однак я не можу звести це все докупи. В усякому разі нам треба дістатися до готелю, де ви зупинилися, й відшукати Еді Дорн, перш ніж вона зсохнеться і незворотно згасне. Де тут можна знайти таксі?
— На час нашого перебування тут мортуарій надав нам машину, — сказав Дон Денні, вказуючи на автомобіль. — Он той Pierce-Arrow[44].
Вони поспішили до авто.
— Всі сюди не помістяться,— сказала Тіппі Джексон, коли Дон Денні ривком відчинив важкі залізні двері й сів у машину.
— Спитайте Бліса, чи можна взяти Willys-Knight, — сказав Джо. — Він завів двигун Pierce-Arrow і, як тільки всі, хто зумів втиснутись, були вже всередині, виїхав на сповнену метушливого руху головну вулицю Де-Мойна. Willys-Knight котився одразу за ними, скорботно сигналячи клаксоном, щоб повідомити Джо про свою присутність.
Розділ 12
Приготуйте в тостері смачний «Убік», виготовлений лише зі свіжих фруктів та овочевого кондитерського жиру. «Убік» перетворить ваш сніданок на бенкет і подарує енергію на весь день! Безпечний, якщо дотримуватись інструкції.
«Ми гинемо одне за одним, — думав Джо Чип, кермуючи великим автомобілем у потоці машин, — Щось не те з моєю теорією. Оскільки Еді увесь час перебувала разом із групою, то повинна була б бути в безпеці. А я...
Це мало б трапитися зі мною, — подумав він. — Десь під час того повільного перельоту з Нью-Йорка».
— Ось як нам слід діяти, — звернувся він до Дона Денні.— Якщо хтось почуватиметься втомленим,— а це, схоже, найперший симптом — то мусить одразу сказати про це іншим. І ця людина не повинна відходити від групи.
Повернувшись обличчям до тих, хто сидів позаду, Дон сказав:
— Всі почули? Щойно хтось із вас відчує втому, навіть незначну, одразу повідомте про це містеру Чипу або мені. — Він повернувся до Джо. — А потім що?
— А потім що, Джо? — повторила запитання Пет Конлі.— Що нам робити потім? Скажи нам, як діяти, Джо. Ми слухаємо.
— Мені здається дивним, — відповів їй Чип, — що ти й досі не скористалася своїм талантом. Як на мене, ситуація для цього просто ідеальна. Чому ти не можеш повернутися на п’ятнадцять хвилин і вмовити Еді Дорн нікуди не йти? Зроби те, що робила, коли я вперше познайомив тебе з Ранситером.
— Містеру Ранситеру мене відрекомендував Джі Джі Ешвуд, — сказала Пет.
— Отже, ти нічого не зробиш,— підсумував Джо.
Семмі Мундо захихотів і сказав:
— Учора за вечерею міс Конлі й міс Дорн посварилися. Міс Конлі її не зносить, ось чому вона не хоче допомогти.
— Мені подобалася Еді, — сказала Пет.
— Є якась причина, чому ти не можеш скористатися своїм талантом? — запитав у неї Дон Денні. — Джо має рацію, це дуже дивно і — принаймні мені — вкрай важко зрозуміти, чому ти щонайменше не спробувала допомогти.
— Мій талант більше не спрацьовує, — промовила Пет, трохи помовчавши.— Відколи стався той вибух на Місяці.
— Чому ж ти не сказала раніше? — запитав Джо.
— Бо у мене не було жодного бажання про це говорити, хай йому грець,— відповіла Пет.— Чому я маю з власної волі зізнаватися, що більше ні на що не здатна? Я весь час намагаюся щось зробити, проте нічого не виходить — нічого не відбувається. Раніше такого ніколи не траплялося. Цей талант був у мене майже від народження.
— Коли... — почав було Джо.
— Зі смертю Ранситера,— відповіла Пет.— На Місяці. Одразу після вибуху. Ще до того, як ти звернувся до мене зі своїм проханням.
— Тож ти знала це давно, — сказав Джо.
— Я спробувала знову у Нью-Йорку, коли ти повернувся з Цюриха й було очевидно, що з Венді сталося щось жахливе. І я пробувала щойно. Почала, як тільки ти сказав, що Еді, ймовірно, загинула. Можливо, причина в тому, що ми перенеслися у цей архаїчний час. Мабуть, псіонічні таланти не діють у 1939 році. Проте це не пояснює того, що трапилося на Місяці. Хіба лиш ми вже тоді перемістилися в минуле, самі того не усвідомлюючи.— Пет занурилася в задумливе, самозаглиблене мовчання й сумно споглядала вулиці Де-Мойна з гірким виразом на експресивному несамовитому обличчі.
«Все збігається, — подумки сказав собі Джо. — Звісно, що її талант переміщення у часі більше не діє. Зараз насправді не 1939-й. Ми повністю випали з часу. Це доводить, що Ел мав рацію. Що графіті було правдиве. Ми у стані напівжиття, як і мовилося в тих куплетах».
Однак він не сказав про це ані слова своїм супутникам у машині.
«Навіщо говорити їм, що все безнадійно? — роздумував Джо.— Вони й самі незабаром про це дізнаються. Кмітливіші, такі як Денні, очевидно, вже все збагнули. З моїх розповідей, як і з того, через що їм довелося пройти».
— Тебе й справді так непокоїть, — запитав у нього Дон Денні, — що її талант більше не діє?
— Авжеж, — кивнув Джо. — Я сподівався, що вона допоможе змінити ситуацію.
— Є ще щось,— прозірливо мовив Денні,— я чую це у твоєму голосі. Абощо.— Він махнув рукою.— У будь-якому разі я це знаю. Це дещо значить. Це важливо. І воно тобі щось підказує.
— Їхати прямо? — запитав Джо, пригальмовуючи перед перехрестям.
— Поверни праворуч, — сказала Тіппі Джексон.
— Там побачиш цегляну споруду з вертикальною неоновою вивіскою,— пояснила Пет.— Називається готель Meremont. Жахлива місцина. Один туалет на дві кімнати і чан замість душу. А їжа! Просто неймовірно. І єдиний напій, який у них продають, це якесь пійло під назвою «Ніхай»[45].
— А мені їжа сподобалася,— сказав Дон Денні.— Справжня яловичина, а не синтетичний білок. Справжній лосось...
— Ваші гроші приймають? — запитав Джо. Раптом він почув пронизливе виття, що відлунювало вулицею позаду них. — Що трапилося?
— Не знаю, — нервово відповів Денні.
— Це поліцейська сирена, — сказав Семмі Мундо. — Ти не подав сигнал, перш ніж повернути.
— А хіба я міг? — здивувався Джо. — На кермі немає потрібного важеля.
— Треба було показати рукою,— сказав Семмі. Сирена була вже близько. Повернувши голову, Джо побачив, як з ним порівнявся мотоцикл. Він пригальмував, не знаючи, як діяти далі.
— Зупинися на узбіччі, — порадив йому Семмі.
Джо спинився.
Злізши з мотоцикла, до Джо підійшов поліцейський — молодий чоловік зі щурячим обличчям і суворими великими очима. Він пильно подивився на Джо, а тоді сказав:
— Ваші права, містере.
— У мене їх немає,— відповів Джо.— Випишіть штраф і відпустіть нас.— Він уже бачив готель, тож сказав Дону Денні:
— Краще йди туди пішки і забери з собою решту.
Інша автівка — Willys-Knight — рухалася прямо до готелю. Дон Денні, Пет, Семмі Мундо і Тіппі Джексон вийшли з машини й подалися за Willys-Knight, яка вже почала сповільнюватися, зупиняючись навпроти готелю. Джо і поліцейський лишилися вдвох.
44
45