— У вас є документи, що посвідчують особу? — запитав коп.
Джо простягнув йому гаманець. Фіолетовим незмивним фломастером коп виписав штраф, відірвав талон і передав його Джо. «Неподання сигналу. Відсутність водійських прав. Тут зазначено, куди й коли з’явитися». Поліцейський гучно закрив свій блокнот, віддав Джо гаманця, а потім знову заскочив на мотоцикл. Він газонув і невдовзі розчинився в потоці машин, так і не озирнувшись.
З якоїсь незрозумілої причини Джо ще раз зиркнув на талон, перш ніж покласти його до кишені. І знову його перечитав. Він одразу впізнав нерозбірливий почерк, яким було зроблено напис фіолетовим незмивним фломастером:
Ти у значно більшій небезпеці, ніж
я думав. Те, що сказала Пет Конлі...
На цьому повідомлення обривалося. Посеред речення. Він запитував себе, чим же воно мало закінчитися. Чи було на талоні ще щось? Джо перевернув його, нічого не побачив, знову повернув лицьовим боком. Жодних інших написів, однак унизу папірця крихітними химерними літерами було зазначено:
Аптека Арчера пропонує надійні
ліки для дому й медичні
препарати на замовлення, якісні та випробувані.
Низькі ціни.
«Не надто багато інформації,— подумки сказав собі Джо. — Та все ж це не те, що мало би стояти на талоні за порушення правил дорожнього руху у Де-Мойні». Було очевидно, що перед ним іще одне об’явлення, як і той фіолетовий напис знайомим почерком.
Вийшовши з Pierce-Arrow, він зайшов до найближчої крамниці, де продавалися журнали, цукерки й тютюн.
— Можна скористатися вашим телефонним довідником? — запитав він у власника, кремезного чоловіка середнього віку.
— Он там, в глибині,— привітно відказав той, вказуючи товстим великим пальцем.
Джо знайшов довідник у темному закутку крамнички і взявся шукати аптеку Арчера, проте її не було у списку.
Закривши довідник, він підійшов до власника, який саме продавав хлопчику печиво Necco.
— Не підкажете, як знайти аптеку Арчера? — запитав у нього Джо.
— Ніяк,— відповів власник. — Принаймні більше ніяк.
— Чому?
— Вона не працює вже багато років.
— Можете підказати, де вона була,— попросив Джо. — Хоча б приблизно. Намалюйте мені мапу.
— Мапа вам не потрібна. Я вам скажу, як туди дістатись. — Чолов’яга нахилився вперед, показуючи через двері.— Бачите отой смугастий стовпчик біля перукарні? Йдіть туди і погляньте на північ. Північ там.— Він вказав напрямок.— Ви побачите старий будинок з фронтонами. Жовтого кольору. У кількох квартирах нагорі й досі живуть люди, однак магазин унизу давно занедбаний. Та вивіску розгледіти можна: «Аптека Арчера». Тому знайти її не складно. А трапилося з нею от що: Ед Арчер зліг із раком горла і...
— Дякую, — сказав Джо й подався з магазину, знову вийшовши під бліде післяобіднє сонячне світло. Він швидко закрокував уздовж вулиці до перукарського стовпчика й подивився на північ.
Краєм ока Джо побачив високий жовтий будинок з облущеними стінами. Але щось у ньому здалося йому дивним. Якесь мерехтіння, нестійкість, так немов обриси будинку то проступали перед ним цілком чітко й виразно, то знову відступали у крихку непевність. Кожна фаза коливання тривала кілька секунд, а потім розчинялася у своїй протилежності. Ця мінливість була настільки регулярною, що здавалося, ніби в її основі лежить органічна пульсація. «Будинок наче живий», — подумав він.
«Можливо, це вже кінець», — вирішив Джо й попрямував до закинутої аптеки, не зводячи з неї очей. Він дивився, як вона пульсує, спостерігав, як та переходить з одного стану в інший, а тоді, підходячи все ближче і ближче, раптом збагнув природу цих мінливих станів. Проступаючи виразніше, будинок ставав гомеостатично керованим магазином товарів для догляду за домом його власного часу — торговим центром із самообслуговуванням, що продавав десятки тисяч товарів для сучасної квартири. Джо був постійним клієнтом таких високофункціональних, комп’ютеризованих роботизованих крамниць протягом усього свого дорослого життя.
Втрачаючи чіткість, будинок перетворювався на крихітну анахронічну аптеку декоровану у стилі рококо.
У її вбогих вітринах виднілися пояси від грижі, ряди окулярів для корекції зору, ступка й товкачик, баночки з різноманітними таблетками, написане від руки оголошення «П’явки», величезні скляні закорковані пляшки, що містили цілу скриньку Пандори усіляких патентованих медичних препаратів і плацебо... Над вітринами тягнулася вивіска з написом «Аптека Арчера», нанесеним на рівну дерев’яну дошку. Жодних ознак порожньої, покинутої аптеки, що давним-давно припинила роботу. Її форма існування 1939 року була у якийсь спосіб відсутньою. «Отже, — подумав Джо, — увійшовши туди, я або ще глибше провалюся в минуле, або ж знову опинюся приблизно у своєму часі. А мені, вочевидь, потрібно повернутися в минуле, в період до 1939 року».
Однак зараз він лише стояв перед будинком, вловлюючи усім тілом відпливи і припливи його коливань. Джо відчував, як його тягне назад, тоді вперед, тоді знову назад. Повз нього незграбно проходили перехожі, нічого не помічаючи. Очевидно, ніхто з них не бачив того, що бачив він. Вони не бачили ані аптеки Арчера, ані магазину товарів для догляду за домом 1992 року. Це спантеличувало його найбільше.
Коли будівля саме перейшла у свою давню фазу, він зробив крок уперед і, переступивши поріг, зайшов до аптеки.
Праворуч був довгий мармуровий прилавок. На полицях коробки невиразного кольору. Вся аптека була якась чорна: не лише через відсутність світла — це було швидше захисне забарвлення, немов її навмисне спроектували так, щоб вона змішувалася, зливалася з тінями, щоб увесь час тонула у напівпітьмі. Всюди відчувалась якась важкість та густина. Вони тяжіли над ним, гнітили, наче тягар, навіки звалений на його плечі. А ще — припинилися коливання. Принаймні для нього, коли він потрапив всередину. Джо запитував себе, чи зробив правильний вибір. Зараз — хоч було вже й запізно — він подумав про альтернативу, і що вона могла б означати. Можливо, повернення у його власний час. Із цього занепалого світу, в якому час дедалі менше піддається обрахунку — геть звідси, ймовірно, навіть назавжди. «Що ж,— подумав він.— Це вже не повернути». Він блукав аптекою, роздивляючись мідь та дерево. Вочевидь, горіх... Зрештою, підійшов до віконечка аптекаря у глибині приміщення.
Перед ним виріс чепурний молодий чоловік у сірому костюмі з численними ґудзиками на жилеті і мовчки подивився на нього. Тривалий час Джо і молодик просто розглядали одне одного, не мовлячи ні слова. Єдиний звук видавав настінний годинник із круглим циферблатом і римськими цифрами, маятник невтомно гойдався. Саме почалася мода на такі годинники. Повсюдна.
— Банку «Убіка», будь ласка, — мовив врешті Джо.
— Мазь? — запитав аптекар. Здавалося, ніби його губи були не зовсім синхронізовані зі словами. Спершу Джо побачив, як відкривається рот, як зарухалися губи, і лише потім після відчутного інтервалу розчув слова.
— То це мазь? — запитав Джо.— Я думав, це для внутрішнього вживання.
Якийсь час аптекар не відповідав. Так немов їх розділяла прірва, немов між ними була ціла епоха. Тоді врешті його рот знову відкрився, губи знову заворушилися. І пролунали слова.
— Форма «Убіка» неодноразово змінювалася, адже виробник його повсякчас вдосконалював. Імовірно, ви маєте на увазі старий «Убік», а не новий.— Аптекар повернувся, і в його рухах було щось від сповільненої зйомки: він плинув неквапливо й розмірено, ніби танцюючи. Ритм був естетично привабливим, однак Джо від нього аж затіпало. — Останнім часом дістати «Убік» дуже складно,— сказав молодик, прилинувши знову. У правій руці він тримав пласку запечатану бляшанку, яку поставив перед Джо на прилавок. — Тут він у формі порошку, до якого потрібно додавати кам’яновугільну смолу. Смола у комплект не входить, але я можу запропонувати вам її за дуже низькою ціною. Однак сам порошок дорогий. Сорок доларів.