— Інколи я називаю себе Метом, а часом — Біллом,— відповів той.— Але здебільшого я Джорі. Так мене звати насправді. — Коли він відкривав рота, було видно його сірі стерті зуби. І закладений язик.
Помовчавши, Джо запитав:
— Де Денні? Він ніколи не заходив у цю кімнату, так?
«Він мертвий, — подумав Чип, — як і решта».
— Я вже давно з’їв Денні, — сказав Джорі. — Ще на початку, перш ніж вони прилетіли сюди з Нью-Йорка. Спершу я з’їв Венді Райт. Денні був другим.
— Що означає твоє «з’їв»? — запитав Джо. «Невже буквально?» — подумав він і відчув, як всередині прокотилася хвиля огиди: бридкий фізичний відрух, що пронизав його так, немов тіло Джо, зіщулившись, прагнуло зникнути повністю. Однак йому здебільшого вдалося це приховати.
— Я зробив те, що роблю зазвичай, — відповів Джорі. — Це важко пояснити, але я роблю це вже віддавна з багатьма напівживими. Я поїдаю їхнє життя, тобто те, що від нього лишається. У кожній людині його дуже мало, тож мені потрібно багато людей. Раніше я вичікував, перш ніж мине якась тривалість їхнього напівжиття, проте тепер я змушений пожирати їх негайно. Для мене це питання виживання. Якщо підійдеш ближче, я роззявлю рота, і ти почуєш їхні голоси. Не всіх, але принаймні тих, кого я з’їв останніми. Тих, кого ти знаєш. — Нігтем він длубався у передньому зубі, схиливши голову й дивлячись на Джо. Вочевидь, чекав на його реакцію. — Не хочеш мені нічого сказати?
— То це через тебе я почав помирати там, у вестибюлі.
— Через мене, а не через Пет. Її я з’їв у коридорі поруч із ліфтом, а потім з’їв і решту. Я думав, ти помер. — Він вертів в різні боки балончик «Убіка», який і досі тримав у руках. — Не збагну цієї штуки. Що там? І де Ранситер її роздобув? — Джорі насупився. — Однак Ранситер тут ні до чого, твоя правда. Ранситер зовні. Ця штука з нашого світу. Інакше й бути не може, бо ззовні до нас не проникає нічого, окрім слів.
— Тож ти не можеш мені заподіяти жодної шкоди. «Убік» не дає тобі мене з’їсти, — сказав Джо.
— Якийсь час не зможу. Однак незабаром дія «Убіка» вивітриться.
— Ти цього не знаєш. Ти навіть не знаєш, що це таке і звідки воно взялося. «Цікаво, чи зможу я тебе вбити,— подумав Джо. Хлопчисько здавався крихкотілим. — Ця істота вбила Венді. Ось ми й зустрілися віч-на-віч — я знав, що врешті-решт так і трапиться. Венді, Ела, справжнього Дона Денні — як і всіх інших. Він навіть зжер труп Ранситера, який лежав у домовині мортуарію: мабуть, у ньому чи біля нього все ще зберігались якісь залишки протофазонової діяльності або чогось схожого, які його й привабили».
— Містере Чип, я так і не закінчив вимірювати ваш тиск. Будь ласка, ляжте, — сказав лікар.
— Джорі, хіба він не бачив, що ти змінився? Не чув твоїх слів? — Джо витріщився на лікаря.
— Лікар Тейлор — породження моєї свідомості. Як і будь-що інше у цьому псевдо-світі, — відповів той.
— Не вірю,— сказав Джо і звернувся до лікаря: — Ви ж чули, що він сказав?
Пролунав порожнистий свистячий ляскіт і лікар зник.
— Бачиш? — задоволено запитав Джорі.
— І що ти робитимеш після того, як уб’єш мене? — запитав Джо у хлопчиська. — Будеш і далі підтримувати цей світ 1939 року, цей псевдосвіт, як ти його називаєш?
— Авжеж, ні. Не буде потреби.
— То це все для мене? Лише для мене? Цілий світ.
— Він не дуже великий,— сказав Джорі.— Один готель у Де-Мойні. І вулиця за вікном із кількома машинами та людьми. Ну і, можливо, ще кілька будинків: крамниці на протилежному боці, щоб тобі було на що дивитися, якщо раптом визирнеш із вікна.
— Тобто ти не підтримуєш існування ані Нью-Йорка, ані Цюриха, ані...
— А навіщо? Там нікого немає. Залежно від того, куди рушали ти й решта групи, я конструював відчутну на дотик реальність, що відповідала би вашим мінімальним очікуванням. Коли ти летів сюди з Нью-Йорка, мені довелося створити сотні миль сільської місцевості і маленьких містечок — це було дуже виснажливо. Щоб компенсувати зусилля, я мусив добряче попоїсти. Насправді саме через це я так квапливо прикінчив усіх інших, щойно ти сюди дістався. Потрібно було відновлювати сили.
— Чому 1939-й? Чому не наш сучасний світ 1992 року?
— На це знадобилося б надто багато зусиль. Я не міг стримати регрес об’єктів у часі. Робити все це самому — надто складне завдання. Спершу я створив світ 1992 року, однак потім усе почало розлітатися на друзки. Монети, вершки, сигарети — всі ті явища, які ти помітив. А ще Ранситер увесь час намагався пробитися ззовні. Мені це лише все ускладнювало. Власне кажучи, було би краще, якби він не втручався.— Джорі лукаво вишкірився.— Але повернення у часі мене не бентежило. Я знав, що ви звинуватите в цьому Пет Конлі. Це просто не могло не наштовхнути на думку про її талант, бо в певному сенсі саме в цьому він і полягає. Я припускав, що, можливо, ви її навіть уб’єте. Було би весело.— Він вищирився ще ширше.
— Але який тепер сенс утримувати цей готель і вулицю для мене? Коли я вже все знаю? — запитав Джо.
— Але я завжди так роблю, — очі Джорі розширилися.
— Я вб’ю тебе,— сказав Джо. Він ступив крок назустріч Джорі. Рух його був невправний і більше нагадував падіння. Розставивши руки, він кинувся до хлопця, намагаючись схопити того за шию й вчепитися пальцями в трахею.
Джорі загарчав і вкусив його. Великі, схожі на лопати зуби глибоко вп’ялися Джо у праву руку. Вони застигли на якусь мить. Тоді Джорі підвів голову, піднімаючи руку Джо своєю щелепою. Хлопець пильно дивився на нього, шморгаючи носом й намагаючись зімкнути щелепи. Зуби ще глибше вп’ялися у плоть, і Джо відчув, як біль розходиться по всьому тілу. «Він їсть мене», — усвідомив Чип.
— Не можна,— сказав він уголос й зацідив Джорі в обличчя. Бив знову і знову. — «Убік» захищає мене від тебе,— сказав він, вдаривши його у сповнені зневаги очі. — В тебе нічого не вийде.
Джорі гарчав, водячи щелепами у різні боки, наче вівця. Він гриз руку Джо, аж поки біль не став для того нестерпним. Тоді Чип ударив Джорі ногою. Зуби відпустили руку, й Джо відповз, дивлячись, як кров піднімається із завданих тролячими зубами ран. «Господи», — Джо був сповнений жаху.
— Ти не зробиш зі мною того, що зробив із ними, — сказав Джо. Схопивши балончик «Убіка», він спрямував цівку до суцільної скривавленої рани, на яку перетворилася його рука. Джо натиснув пластикову кнопку і з балончика вирвався слабкий потік часточок, що осів плівкою на його пожованій, роздертій плоті. Біль миттєво зник. Рана затягувалася на очах.
— Тобі мене не вбити, — мовив Джорі, й досі шкірячись.
— Я піду вниз, — похитуючись, Джо, рушив до дверей кімнати й відчинив їх навстіж. Коридор був темний. Він ішов уперед, обережно ступаючи крок за кроком. Однак підлога під ногами здавалася міцною. Зовсім не схоже на квазі- чи ірреальний світ.
— Не заходь дуже далеко,— почув він за спиною голос Джорі.— Я не можу підтримувати надто великий простір. Наприклад, якщо ти заскочиш у машину і їхатимеш багато миль... то врешті-решт дістанешся місця, де цей світ обривається. А тобі це сподобається не більше, ніж мені.
— Мені нема чого втрачати. — Джо підійшов до ліфта й натиснув кнопку.
— У мене проблема з ліфтами, — прокричав Джорі вслід.— Вони надто складні. Мабуть, тобі краще спуститися сходами.
Трохи зачекавши, Джо здався. Як і радив Джорі, він спустився сходами — тим самим прольотом, який нещодавно долав у пекельних муках, крок за кроком підіймаючись нагору.
«Що ж, — подумав він, — це одна з сил, які тут діють. Джорі — це той, хто нас знищує. Власне, вже знищив усіх, окрім мене. За Джорі немає нічого: він — це кінець. Чи зустріну я іншу силу? Мабуть, це трапиться надто пізно, щоб якось мені зарадити,— вирішив Джо». Він знову поглянув на руку. Повністю здорова.
Дійшовши до вестибюля, Чип роззирнувся. Дивився на людей, на величезну люстру вгорі. «Загалом Джорі багато чого вдалося, попри повернення до старіших форм. Справжня, — думав Джо, відчуваючи підлогу під ногами. — Повірити не можу.
Мабуть, у Джорі великий досвід. Напевне, робив це вже багато разів».
Підійшовши до адміністратора, він запитав: