— Авжеж,— погодився Барклей,— справедливо. Скільки платиш?
Хвилин зо п’ять обговорювали питання оплати. Страйк розповів, що його попередні працівники реєструвалися як приватні підрядники і що рахунки й документи стосовно інших робочих витрат треба скеровувати до офісу. Кінець кінцем він розгорнув папку і розвернув її до Барклея, щоб той глянув уміст.
— Треба стежити за цим хлопчиною,— сказав Страйк і показав на фото огрядного юнака з кучмою кучерявого волосся.— Роби фото — з ким він, що робить.
— Авжеж, зрозумів,— відповів Барклей, дістав мобільний і сфотографував обличчя і адресу цілі.
— Сьогодні за ним стежить інший мій працівник,— сказав Страйк,— але о шостій ранку завтра ти маєш бути під його квартирою.
Його потішило, що Барклей не нарікає на такий ранній початок.
— А з дівулею що сталося? — поцікавився Барклей, поклавши телефон у кишеню.— Яка з тобою була, ще газети писали.
— Робін? — відповів Страйк.— Вона у відпустці. Повернеться наступного тижня.
Потиснули руки, розійшлися. Страйк відчув мимолітній оптимізм, а тоді згадав, що треба вертатися до офісу, а отже, і до Деніз із її папужим торохтінням, звичкою говорити з повним ротом і нездатністю запам’ятати, що слабкого блідого чаю шеф не терпить.
Довелося прокладати шлях крізь вічні дорожні роботи на початку Тоттенгем-Корт-роуд. Лишивши позаду найбільш гамірну ділянку, він подзвонив Робін, щоб розповісти про Барклея, але дзвінок одразу перемкнувся на автовідповідач. Згадавши, що зараз Робін має бути в таємничій клініці, Страйк перервав дзвінок і не став лишати повідомлення.
Пішов далі, аж тут йому дещо спало на думку. Він собі вирішив, що клініка пов’язана з психічним здоров’ям Робін, але що коли...
Задзвонив телефон: офіс.
— Алло?
— Містере Страйк? — перелякано кавкнула Деніз у його вусі.— Містере Страйк, можете повернутися дуже-дуже швидко? Будь ласка... тут один пан... йому конче треба з вами зустрітися...
Фоном Страйк почув гучне «бам!» і горлання якогось чоловіка.
— Вертайтеся скоріше! — закричала Деніз.
— Біжу! — озвався Страйк і таки дійсно незграбно побіг.
2
...він не видається чоловіком, якого слід сюди допускати.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Страйк засапався, праве коліно боліло. На останні сходинки уже підтягував себе, хапаючись за металеве поруччя сходів перед офісом. За скляними дверима бриніли два гучні голоси — один чоловічий, другий жіночий, пронизливий і переляканий. Коли Страйк увірвався до приміщення, Деніз, що аж втиснулася спиною в стіну, зойкнула:
— Ой, слава Богу!
Чоловікові, що стояв посередині приміщення, на погляд Страйка було років двадцять п’ять. Темне волосся неохайними пасмами окреслювало тонке бліде обличчя, на якому вирізнялися запалі й запалені очі. Футболка, джинси й кофта з каптуром були брудні й подерті, підошва на кросівці відвалювалася. В ніздрі детективу вдарив тваринний сопух немитого тіла.
Сумнівів у тому, що незнайомець душевно хворий, бути не могло. Що десять секунд його проймав невідпорний тик — чоловік торкався спершу кінчика носа, червоного від ненастанних доторків, тоді з тихим стукотом плескав собі по худих грудях, а далі рука опадала. І майже одразу знов підлітала до кінчика носа. Здавалося, що він чи то розучився хреститися, чи то спростив процедуру, щоб виходило швидше. Ніс, груди, рука опадає; ніс, груди, рука опадає; ці механічні рухи видавалися тим тривожнішими, що чоловік ніби й не усвідомлював їх. То був один з хворих, зневірених людей, яких час до часу бачиш у столиці і які завжди становлять проблему для когось іншого — пасажир метро, якому всі стараються не глядіти в очі, говірка жінка на розі, від якої інші перехожі йдуть на той бік вулиці: друзки розбитої людськості, надто повсюдні, щоб надовго захопити уяву.
— Ви він? — спитав чоловік із запаленими очима, знов торкнувшись носа і грудей.— Ви Страйк? Ви детектив?
Другою рукою, що не підлітала раз у раз до носа, він раптом схопився за змійку на штанях. Деніз заскиглила, вочевидь, злякавшись, що зараз незнайомець вчинить акт ексгібіціонізму — що здавалося цілком імовірним.
— Так, я Страйк,— підтвердив детектив і рушив уперед, щоб опинитися між незнайомцем і секретаркою.— Ти як, Деніз?
— Нормально,— прошепотіла вона, досі тулячись до стіни.
— Я бачив, як убили дитину,— повідомив незнайомець.— Задушили.
— Гаразд,— буденно озвався Страйк.— Може, ходімо туди? Він жестом запросив гостя до кабінету.