— Треба посцяти! — заявив той і знов посмикав змійку на штанях.
— Тобі отуди.
Страйк показав йому туалет просто за дверима офісу. Коли двері з ляскотом зачинилися за гостем, Страйк тихо заговорив до Деніз:
— Що сталося?
— Він хотів вас бачити, я сказала, що вас немає, він тоді розлютився і почав усе трощити!
— Викликайте поліцію,— тихо сказав Страйк.— Скажіть, до нас прийшла дуже хвора людина. Можливо, психоз. Тільки дочекайтеся, поки я його заведу до себе в кабінет.
Двері вбиральні знову відчинилися. Змійку на штанях незнайомець не застібнув, трусів на ньому, схоже, не було. Деніз знову заскиглила, а гість гарячково торкнувся носа і грудей, носа і грудей, не усвідомлюючи, що виставив темну латку лобкового волосся напоказ.
— Туди,— люб’язно мовив Страйк. Чоловік прочовгав у двері кабінету. Після короткого передиху його сморід здавався удвічі потужнішим.
На запрошення сісти гість примостився на краєчку крісла для клієнтів.
— Як вас звати? — спитав Страйк, сідаючи з того боку столу.
— Біллі,— назвався чоловік і швидкими рухами тричі торкнувся носа і грудей. Коли рука опустилася втретє, він міцно схопив себе за неї другою рукою.
— Отже, Біллі, ви бачили, як задушили дитину? — спитав Страйк, а Деніз у сусідній кімнаті пробурмотіла:
— Поліція, швидше!
— Що вона каже? — спитав Біллі, нервово озирнувшись на двері в приймальню. Запалі очі здавалися величезними, однією рукою він міцно стискав другу, щоб зупинити сіпанку.
— То нічого,— легко збрехав Страйк.— Веду ще кілька інших справ. Розкажіть мені про дитину.
Він потягнувся по ручки і записник. Рухався повільно, обережно — ніби Біллі був якимсь диким птахом, якого можна сполохати.
— Він задушив її, нагорі при коні.
Деніз за тонкою стінкою ґелґотіла на повний голос.
— Коли це сталося? — спитав Страйк, записуючи.
— Давно... я сам був малий. То була дівчинка, але потім казали, що хлопчик. Джиммі там був, каже, не бачив такого при коні, так... Але поховали її не там. Тобто його. То вже у лощовині, біля батькового дому. Я бачив, як вони це зробили, можу показати. Мені вона копати не дає, а вам дасть.
— Це зробив Джиммі, так?
— Та Джиммі нікого не душив! — розлютився Біллі.— Він це бачив разом зі мною. Каже, такого не було, але бреше, він там був. Він, розумієте, боїться.
— Розумію,— збрехав Страйк, записуючи далі.— Мені потрібна ваша адреса, перш ніж візьмуся за розслідування.
Він майже чекав на спротив, але Біллі охоче потягнувся по запропоновані блокнот і ручку. Страйка омила нова хвиля смороду. Біллі почав був писати, аж тут ніби передумав.
— Ви ж не підете до Джиммі, ні? Бо він уже мене віддубасить. До Джиммі йти не можна.
— Не можна,— заспокійливо відповів Страйк.— Мені ваша адреса потрібна для роботи.
З-за дверей почувся пронизливий зойк Деніз:
— Ні, швидше, він дуже схиблений!
— Що вона каже? — спитав Біллі.
І на розчарування Страйка, Біллі раптом вирвав аркуш із записника, зім’яв і знов почав торкатися то носа, то грудей, стискаючи папірець у кулаці.
— Не хвилюйтеся через Деніз,— сказав Страйк,— то вона працює з іншим клієнтом. Я можу вам запропонувати щось попити, Біллі?
— Що попити?
— Чаю? Кави?
— Нащо? — спитав Біллі. Пропозиція ніби збудила у ньому ще більшу підозрілість.— Нащо ви мене хочете напоїти?
— Тільки якщо бажаєте. Якщо не хочете, не зважайте.
— Не треба мені ліків!
— У мене нема ліків, і я вам не пропоную,— запевнив Страйк.
— Я не псих! Він задушив дитину, тоді вони її закопали в лощовині біля батькового дому. Загорнули в ковдру. В рожеву ковдру!
Я не винний, я сам був малий. Я не хотів там бути. Я сам був малий.
— Скільки років минуло, згадаєте?
— Багато... давно... не можу викинути з голови,— заговорив Біллі, і його очі палали на тонкому обличчі, а кулак з папірцем підлітав то до носа, то до грудей.— Гі закопали в рожевій ковдрі в лощовині біля батькового дому. А потім сказали, що то хлопчик.
— Де будинок вашого батька, Біллі?
— Мене вона копати не пускає. А вас пустить. Ви можете туди піти. Вони її задушили,— наполягав Біллі, пильно дивлячись на Страйка стражденними очима.— Але Джиммі каже, то був хлопчик. Задушили просто при...
У двері постукали. Страйк не встиг сказати, щоб не заходила, і Деніз встромила у двері голову — смілива, бо ж і шеф тут, сповнена відчуття власної важливості.
— Їдуть,— мовила вона таким значущим тоном, що злякалася б і менш нервова людина, ніж Біллі.— Вже в дорозі.