— Хто їде? — аж підскочив Біллі.— Хто в дорозі?
Деніз зникла і зачинила по собі двері. Щось тихо стукнуло в дерево з того боку, і Страйк здогадався, що то Деніз тримає двері, щоб Біллі не втік.
— Вона має на увазі доставку, на яку я чекаю,— заспокоїв його Страйк і підвівся.— Кажіть далі про...
— Що ви наробили? — гикнув Біллі, відступаючи до дверей і раз у раз торкаючись носа і грудей.— Хто їде?
— Ніхто не їде,— запевнив Страйк, але Біллі вже намагався відчинити двері. Відчувши спротив, він щосили навалився на них. З того боку зойкнули — Деніз відлетіла вбік. Страйк не встиг навіть обійти стіл, як Біллі вже дременув геть. Стало чути, як він біжить униз металевими сходами, перестрибуючи сходинки. Страйк розлютився, розуміючи, що не дожене молодшого і, схоже, спортивнішого чоловіка, і побіг до кабінету. Піднявши звідне вікно, він висунувся назовні й тільки побачив, як Біллі зникає за рогом.
— Трясця!
Чоловік, який заходив до гітарної крамниці навпроти, стривожено роззирнувся, шукаючи, звідки голос.
Страйк заліз назад і сердито розвернувся до Деніз, яка обтрушувалася у дверях. Неймовірно, але вона здавалася задоволеною собою.
— Я його намагалася втримати,— гордо мовила вона.
— Так,— сказав Страйк, виявляючи чимале самовладання.— Я бачив.
— Поліція їде.
— Фантастика.
— Хочете чаю?
— Ні,— відповів Страйк крізь зціплені зуби.
— Тоді я піду наведу лад у вбиральні,— відповіла Деніз і пошепки додала: — Гадаю, він там за собою не змив.
3
...той бій я вів на самоті й потай від усіх.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Простуючи незнайомою Дептфорд-стріт, Робін відчула коротку мить безтурботності та спробувала пригадати, коли востаннє так почувалася: понад рік тому. Полуденне сонечко, строкаті вітрини, гамір і метушня міста додавали енергії й сил, а святкувала вона той факт, що ноги її більше не буде у клініці «Вільєрс-траст».
Її психотерапевтка не зраділа, що Робін перериває лікування.
— Ми рекомендуємо повний курс,— сказала вона.
— Знаю,— відповіла Робін,— але... вибачте, та я гадаю, що більше користі від цього вже не буде.
Посмішка лікарки була прохолодна.
— КТП — це Супер,— провадила Робін.— Дуже допомогла з тривожністю, я й далі її практикуватиму...
Вона глибоко вдихнула, дивлячись на «мері-джейни» з високими підборами на ногах лікарки, а тоді змусила себе глянути їй у вічі.
— ...але від цієї терапії я користі не бачу.
Знову запала пауза. За п’ять сеансів Робін до них звикла. В нормальній розмові такі довгі паузи, коли просто дивишся на іншу людину, чекаючи, щоб та заговорила, сприймалися б як грубість чи вияв пасивної агресії, але в рамках психодинамічної терапії, як дізналася Робін, то нормальна річ.
Лікар Робін дав їй направлення на безкоштовний курс від Національної служби охорони здоров’я, але там була така черга, що Робін вирішила — за неохочої підтримки Метью — піти на платне лікування. Вона розуміла, що Метью ледве стримується, щоб не сказати, що ідеальним варіантом буде піти з роботи, яка довела її до ПТСРу і де платять дуже мало, надто з огляду на небезпеки, яким Робін піддається.
— Розумієте,— провадила Робін, виголошуючи заздалегідь підготовлену промову,— в моєму житті загалом вистачає людей, які думають, ніби краще знають, що для мене добре...
— О так,— мовила лікарка тоном, який за стінами клініки Робін сприйняла б як зверхній,— ми обговорювали...
Робін з натури була чемна і згодлива. З іншого боку, в цій душній кімнатці з хлорофітумом у блідо-зеленому горщику і здоровенним пакунком серветок на низькому сосновому столику лікарка раз у раз просила її говорити правду, як є.
— ...і правду кажучи,— сказала Робін,— ви здаєтеся саме такою людиною.
Знову пауза.
— Ну,— з легким смішком мовила лікарка,— я маю допомогти вам дійти висновків щодо...
— Так, але ви це так робите... ви на мене повсякчас тиснете,— відповіла Робін.— Агресивно. Ви ставите під сумнів усе, що я кажу.
Робін заплющила очі, охоплена раптовою утомою. М’язи боліли. Цілий тиждень вона складала меблі, тягала коробки з книжками, вішала картини.
— Я виходжу звідси,— сказала вона, знов розплющуючи очі,— цілковито висотаною. Приходжу додому до чоловіка, а він робить те саме. Ображено й довго мовчить, критикує мене за найменші дрібниці. Дзвоню матері — там те саме. Єдина людина, яка не вимагає повсякчас, щоб я копалася в собі...
Вона затнулася, тоді закінчила: