— Думаю,— відповів Страйк, який згадав про те саме.— Останніми словами, що я чув від Біллі в лікарні, були такі: Я так не хотів різати на них коня». Навіть у стані психозу Біллі виявився здатним вирізьбити на дереві ідеальну подобу Уффінгтонського білого коня... Джек О’Кент навчив сина різьбити коня на кулонах для туристів і на експортних шибеницях... оце так родинна справа, га?
Страйк дзенькнув своїм кухлем об пляшечку Робін і допив залишки пива.
— Наш перший справжній прорив. Якщо Джек О’Кент ставив на шибеницях місцевий знак, їх можна простежити до нього, так? І не тільки до нього — до Долини Білого Коня і до Чизвелла. Все сходиться, Робін. Пам’ятаєш плакат Джиммі з мертвими чорношкірими дітьми? Чизвелл і Джек О’Кент постачали шибениці за кордон — мабуть, на Близький Схід і в Африку. Але Чизвелл міг не знати, що на них різьбили коня... Боже, та ні, він точно не знав,— додав Страйк, згадавши слова Чизвелла у «Пратті»,— бо він мені казав, що на тих фото «жодних прикметних позначок, наскільки мені відомо, немає».
— Ти же знаєш, що Джиммі казав, ніби йому завинили? — спитала Робін, суплячись, бо їй спали на думку інші речі.— А за словами Рафа, Кінвара казала, що його вимога грошей мала попервах законні підстави. Як гадаєш, чи великі шанси, що Джек О’Кент лишив по собі кілька готових шибениць, коли помер...
— ...і Чизвелл їх продав, не давши собі клопоту розшукати Джекових синів і дати їм грошей? Дуже розумно,— кивнув Страйк.— Тож для Джиммі все почалося з законної вимоги отримання батькового спадку. А коли Чизвелл заявив, що нічого йому не винен, почався шантаж.
— Але привід для шантажу не дуже потужний, коли подумати, правда ж? — спитала Робін.— Хіба Чизвелл утратив би через таке голоси виборців? Коли він торгував шибеницями, все було законно, а ще він публічно виступав за смертну кару, тож і лицеміром його б ніхто не назвав. Півкраїни вважає, що потрібно повернути смертну кару через повішення. Не думаю, що люди, які голосували за Чизвелла, сказали б, що він чинив неправильно.
— Теж слушне зауваження,— визнав Страйк,— і Чизвелл, мабуть, витримав би цей скандал. Він і гірші речі витримував: вагітність коханки, розлучення, сина-байстрюка, Рафаелеву їзду під наркотиками й ув’язнення... Але пам’ятаєш, ішлося також про «невмисні наслідки»? — задумано спитав Страйк.— Що такого було на тих фотографіях з міністерства закордонних справ, аж Вінн так хотів їх добути? І про якого Семюеля Вінн сьогодні згадував по телефону?
Страйк дістав записника і щось нашкрябав у ньому своїм щільним нерозбірливим почеркам.
— Принаймні,— сказала Робін,— ми отримали підтвердження Рафаелевої історії про кольє.
Страйк щось буркнув, продовжуючи писати. Закінчивши, він сказав:
— Так, це було корисно... наскільки воно стосується справи.
— В якому сенсі «наскільки воно стосується справи»?
— Що він поїхав до Оксфордширу не дати Кінварі втекти з цінним кольє — це вірогідніша історія, ніж казочка, ніби він мав не дати їй щось собі заподіяти,— відповів Страйк,— але я не думаю, що ми почули все.
— Чому ні?
— Проблема та сама, що й раніше. Нащо Чизвеллу робити Рафаеля своїм емісаром, якщо дружина його ненавидить? Не розумію, чим Рафаель був переконливіший за Іззі.
— Ти затявся проти Рафаеля, чи що?
Страйк звів брови.
— Я не маю щодо нього жодних особистих почуттів, ні добрих, ні недобрих. А ти?
— Звісно, ні,— якось надто поспішно відповіла Робін.— Отже, про яку теорію ти починав говорити, коли прийшла Тіґан?
— О, так,— мовив Страйк.— Може, то й нічого, але Рафаель сказав кілька речей, які раптом мене вразили. Я аж замислився.
— Що він такого сказав?
Страйк розповів.
— Не бачу, що тут узагалі значущого.
— Окремо, може, і нічого, але спробуй зіставити це з тим, що розповіла мені Делла.
— З котрою частиною її історії?
Але навіть коли Страйк нагадав, що саме сказала Делла, Робін так і лишилася спантеличеною.
— Не бачу зв’язку.
Страйк усміхнувся й підвівся.
— Подумай ще трохи. Я подзвоню Іззі та скажу, що Тіґан розкрила нам таємницю про шибениці.
Він відійшов і змішався з натовпом, шукаючи тиху місцину, де можна поговорити, а Робін лишилася крутити залишки тепер уже теплуватого шампанського у пляшечці й обмірковувати те, що Страйк тільки-но їй повідомив. З утомлених спроб поєднати окремі кавалки інформації не поставало нічого зв’язного, і за кілька хвилин Робін здалася і просто сиділа собі, насолоджуючись теплим вітерцем, що роздмухував волосся з її плечей.
Попри втому, розвалений шлюб і острах перед перспективою розкопати сьогодні щось у лощовині, приємно було сидіти тут і вдихати аромати іподрому, теплі пахощі трави, шкіри й кінського поту, інколи перемежовані парфумами жінок, що йшли від бару до трибун, і копчений димок від котлет з оленини, що їх готували у фургоні поблизу. Вперше за тиждень Робін усвідомила, що зголодніла.