Вона взяла корок від пляшечки з шампанським і покрутила в пальцях, пригадуючи інший корок, який зберігала після свого двадцять першого дня народження: тоді Метью приїхав з університету в товаристві нових друзів, серед яких була і Сара. Озираючись назад, Робін розуміла, що батьки хотіли пишно відсвяткувати її двадцятиодноріччя, бо не могли влаштувати святкування на честь її випуску з університету.
Страйка не було вже довго. Мабуть, Іззі викладає всі подробиці, коли вже суть предмета шантажу стала відома. А може (спало на думку Робін) їй просто хочеться поговорити з ним довше.
«Але Іззі не його тип».
Ця думка її навіть трохи налякала. Робін стало соромно за тс, що вона взагалі про таке подумала; сорому лише додалося, коли та думка змінилася іншою.
«Всі його подружки були красуні. А Іззі не така».
Страйк дійсно приваблював на диво вродливих жінок, особливо зважаючи на його власну ведмежу зовнішність і волосся, про яке він сам казав, що воно схоже на лобкове.
«Я, мабуть, маю жахливий вигляд»,— не до речі спало Робін на думку. Вона вже сідала зранку в «лендровер» опухла і бліда, а після того ще плакала. Вона думала, чи не знайти вбиральню і бодай зачесатися, коли побачила, що Страйк повертається, маючи в кожній руці по бургеру з оленячою котлетою, а в зубах — талон на ставку.
— Іззі не бере слухавки,— повідомив він крізь зціплені зуби.— Лишив їй повідомлення. Бери бургер і ходімо. Я поставив десятку на те, що Руда Пантера переможе, і десятку на те, що програє.
— Я й не знала, що ти азартний,— сказала Робін.
— Я не азартний,— відповів Страйк, дістаючи талон з рота і кладучи в кишеню,— але сьогодні маю відчуття, що мені поталанить. Ну, ходімо дивитися перегони.
Коли Страйк відвернувся, Робін непомітно поклала корок у кишеню.
— Руда Пантера,— мовив Страйк з повним ротом бургера, коли підходили до доріжок.— Але ж коняка не руда? Чорна грива, тож вона...
— ...гніда, так,— кивнула Робін.— Ти часом не розчарований, що то конячка, а не пантера?
— Просто намагаюся зрозуміти логіку. Той жеребець, якого я нагуглив — Блан-де-Блан — виявився каштановим, а не білим.
— Тобто не сірої масті.
— Та бляха-муха,— пробурчав Страйк, потішений і роздратований водночас.
65
Цікаво, чи багато людей вчинило б так само — зважилося б на таке?
Генріх. Ібсен, «Росмерсгольм»
Руда Пантера прийшла другою. Виграш Страйка витратили на каву і їжу, блукаючи між ятками і вбиваючи час до ночі, коли треба буде їхати до Вулстоуна й до лощовини. Паніка спалахувала в Робін у грудях щоразу, коли вона думала про лопати в «лендровері» та про темну яму, зарослу кропивою, але Страйк — свідомо чи ні — відвертав її увагу, вперто відмовляючись пояснювати, де зв’язок між зізнаннями Делли Вінн і Рафаеля Чизвелла і яких висновків він дійшов на його основі.
— Думай,— повторював він,— просто думай.
Але Робін була утомлена, тож простіше було вимагати в нього про все розповісти за надлишковою кавою й бутербродами, водночас насолоджуючись цією незвичною інтерлюдією в їхній роботі. Раніше вони зі Страйком проводили стільки часу разом тільки у кризовій ситуації.
Та сонце котилося до обрію, і думки Робін дедалі частіше линули до лощовини — і щоразу щось аж обривалося у шлунку.
Звернувши увагу на її чимдалі більш тривожне мовчання, Страйк удруге запропонував, щоб вона лишилася в машині, поки вони з Барклеєм копатимуть.
— Ні,— коротко відповіла Робін.— Я не для того приїхала, щоб сидіти в машині.
До Вулстоуна доїхали за сорок п’ять хвилин. Небо при заході швидко бліднуло, поки вдруге спускалися в Долину Білого Коня, а коли досягли місця призначення, небокрай кольору пороху пересипали перші тьмяні зірки. Робін повернула «лендровер» на зарослу стежку до Стеда-котеджу, і машина танцювала й підстрибувала на глибоких вибоїнах і переплетених лозах і галузяччі, прямуючи в густу темряву під щільним покривом лісу.
— Заїдь якнайглибше,— попросив Страйк, глянувши час у себе на мобільному.— Барклей повинен припаркуватися за нами. Його ще немає, я сказав йому приїхати на дев’яту.
Робін зупинилася і заглушила двигун, вдивляючись у густий ліс, що лежав між стежкою і Чизвелл-гаузом. Може, їх і не видно, але ж вони на чужій землі. Втім, острах, що їх помітять, і близько не рівнявся до жаху, який вселяла в неї думка про те, що лежить під сплетінням кропиви в темній ямі біля Стеда-котеджу. Тож Робін повернулася до питання, яким намагалася відволіктися весь день.