Коли дійшли до галявини, Робін побачила, що покинутий Стеда-котедж ніч перетворила на хатину відьми. Легко було уявити, як за побитими вікнами чигають якісь постаті... твердо сказавши собі, що ситуація страшненька і без нових вигаданих жахів, Робін відвернулася від будиночка. З негучним стукотом Барклей скинув торби на землю край лощовини і розстебнув їх. У світлі ліхтарика Робін побачила набір інструментів: кайло, сапку, двійко ломів, вила, топірець і три лопати, одну з них штихову. Також там було кілька пар товстих садівничих рукавиць.
— Отак-от, цього нам має стати,— мовив Барклей, зазираючи в темну яму перед собою.— Треба буде то все розчистити, якщо хочете дістатися ґрунту.
— Авжеж,— сказала Робін і потягнулася по рукавиці.
— Ти впевнений, га, здоровило? — спитав Барклей у Страйка, який зробив те саме.
— Та Господи Боже, кропиву повисмикую,— дражливо відповів Страйк.
— Бери сокиру, Робін,— сказав Барклей, а сам підхопив сапку і лом.— Ті кущі ще й рубати доведеться.
Утрьох вони сповзли униз крутим схилом лощовини і стали до роботи. Десь годину рубали жилаве гілля і пололи кропиву, час до часу міняючись інструментами чи вибираючись нагору по щось нове.
Попри те, що ніч ставала холоднішою, Робін рясно пітніла і скинула зайвий одяг. Страйк натомість значні зусилля приділяв тому, щоб не показувати, як від нахиляння і ковзання по нерівному ґрунту йому болить кукса. В темряві не видно було, як він кривиться, і він ретельно стежив за виразом обличчя, коли Барклей чи Робін брали ліхтарик і дивилися, як просувається справа.
Фізичне навантаження допомагало Робін упоратися зі страхом перед тим, що, можливо, лежить у них під ногами. «Мабуть,— спало їй на думку,— оце так воно в армії: важка праця і дух товариства допомагають не думати про похмурі перспективи попереду». Двоє колишніх військових копали собі й не скаржилися, тільки іноді лаялися, як уперте коріння й гілки дерли одяг чи шкіру.
— Час копати,— заявив нарешті Барклей, коли дно виярка розчистили, наскільки змогли.— Ти лізь нагору, Страйку.
— Я почну, а Робін тоді продовжить,— відповів Страйк.— Вилазь,— сказав він до неї,— відпочинь там, тримай ліхтарика рівно і передай мені вила.
Робін зростала в товаристві трьох братів, що дало їй корисне уявлення про чоловіче еґо і про те, коли сперечатися, а коли ні. Впевнена, що наказ Страйка продиктований не так здоровим глуздом, як гонором, вона все ж підкорилася і видерлася нагору по крутому схилу лощовини, нагорі сіла і тримала ліхтарика, поки чоловіки працювали, та ще час до часу передавала вниз різні інструменти, якими вони викопували каміння й довбали важкі ділянки ґрунту.
Справа йшла неквапно. Барклей копав утричі швидше за Страйка, якому (Робін це добре бачила) умить стало важко, надто коли доводилося втискати лезо штихової лопати в землю ногою; протез не давав надійної опори на нерівному ґрунті, якщо опертися всією вагою, а як тиснути ним на непіддатливий метал, ставало просто дуже боляче. Минали хвилини, Робін трималася і не втручалася, аж нарешті Страйк буркнув «чорт» і зігнувся, кривлячись від болю.
— Може, я покопаю? — спитала Робін.
— Мабуть, уже доведеться,— грубо відповів Страйк.
Він так-сяк виліз нагору, стараючись не навантажувати куксу, взяв ліхтарика в Робін (яка полізла вниз) і тепер тримав його, а Робін і Барклей копали. Куксу сіпав біль: мабуть, стер до крові.
Барклей устиг викопати рівчак на кілька футів і тільки тоді зробив паузу, вилізши по пляшку води в торбі для інструментів. Поки він пив, а Робін відпочивала, опершись на держак лопати, знову почувся гавкіт. Барклей глянув у бік невидимого Чизвелл-гаузу.
— Що в неї там за песики? — спитав він.
— Старий лабрадор і препаскудний пащекун-тер’єр,— відповів Страйк.
— Якщо вона їх випустить, шанси в нас так собі,— мовив Барклей, обтираючи рот рукою.— Тер’єр прискаче просто крізь оті кущі. У цих тварюк, у тер’єрів, добрий слух.
— Тоді сподіваймося, що вона їх не випустить,— відповів Страйк, а потім додав: — Зроби перерву на п’ять хвилин, Робін.
І вимкнув ліхтарика.
Робін теж вибралася з лощовини і взяла в Барклея повну пляшку води. Тепер, коли вона не копала, гола шкіра пішла сиротами від холоду. Шурхіт і шерехтіння дрібних створінь у траві та кронах здавалися в темряві неймовірно гучними. Пес так і гавкав, і Робін ніби почула, як жінка кричить на нього.