Годі тут сидіти, журитися й сушити голову над нез’ясовними загадками.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Череп, який пролежав усі роки під ковдрою, блідо поблискував у світлі ліхтаря, дивно рептильний через довгастість носа і гострі виступи щелепи. Лишилося кілька тупих зубів. Окрім очниць, у черепі були ще отвори — один на щелепі, другий збоку голови; кістка навколо кожного пощербилася, потріскалася.
— Застрелили,— мовив Страйк, повільно крутячи череп у руках. Третя щербина показувала місце, де куля влучила в кінську голову, але не пробила.
Робін розуміла, що злякалася б сильніше, якби череп належав людині, але все одно збентежилася від звуку, з яким його видобули з землі, і від несподіваного видовища крихкої оболонки істоти, що колись жила і дихала, отак об’їденої бактеріями й комахами.
— Ветеринари вбивають коней єдиним пострілом у лоба,— сказала вона,— а не начиняють кулями.
— Рушниця,— авторитетно заявив Барклей, підходячи ближче й оглядаючи череп.— Хтось стріляв навмання.
— Невеликий, так? Це було лоша? — спитав Страйк у Робін. — Може, але як на мене, то поні чи мініатюрний кінь.
Страйк повільно покрутив череп у руках, і втрьох вони дивилися, як той обертається у світлі ліхтарика. Стільки зусиль було докладено, щоб видобути його з землі, що здавалося, ніби череп ховає таємниці й окрім секрету самого свого існування.
— Отже, Біллі таки бачив поховання,— сказав Страйк.
— Але це не дитина. Тобі не доведеться переробляти свою теорію,— сказала Робін.
— Теорію? — зацікавився Барклей, але реакції не дочекався.
— Не знаю, Робін,— сказав Страйк, чиє обличчя поза променем ліхтарика здавалося примарним.— Якщо йому не приверзлося поховання, то, мабуть, не приверзлася і...
— Чорт,— сказав Барклей.— Вона це зробила, випустила бісових собацюр.
Нічним лісом полинули дзявкіт тер’єра і низький гавкіт лабрадора, і більше їх не приглушували стіни. Страйк безцеремонно кинув череп на землю.
— Барклею, збирай інструменти і вшивайся звідси. З собаками ми впораємося.
— А як же...
— Облиш, закопувати немає часу,— відповів Страйк, який уже дерся нагору схилом лощовини, не зважаючи на пекучий біль у куксі.— Робін, ходи, ти зі мною...
— А якщо вона викличе поліцію? — спитала Робін, яка опинилася нагорі перша й розвернулася допомогти Страйкові.
— Розберемося,— видихнув той,— ходімо, треба зупинити собак, перш ніж добіжать до Сема.
Ліс був густий, зі щільним підліском. Страйк покинув ціпка. Робін тримала його під руку, а Страйк кульгав якомога швидше і гарчав від болю щоразу, коли переносив вагу на куксу. Крізь дерева Робін помітила смужку світла. З будинку хтось вийшов з ліхтарем.
З підліска раптом вискочив тер’єр, заливаючись гавкотом.
— Хороший хлопчику, знайшов нас! — видихнула Робін.
Пес проігнорував це дружнє привітання і кинувся на неї, націлившись укусити. Робін дала йому копняків гумовим чоботом, не пускаючи до себе. Чути було, як до них дереться крізь підлісок здоровий лабрадор.
— Гаденя,— лайнувся Страйк, намагаючись відігнати тер’єра, а той скакав навкруги і гарчав, аж тут внюхав Барклея, розвернувся в бік лощовини і, не даючи нікому себе вхопити, з диким дзявкотом кинувся туди.
— Чорт,— сказала Робін.
— Нічого, ходімо далі,— відповів Страйк, хоча кукса аж горіла, і він не знав, скільки протримається на ногах.
Пройшли всього кілька кроків, коли на них вибіг лабрадор.
— Хороший песик, хороший,— затуркотіла до нього Робін, і лабрадор, якому не дуже хотілося продовжувати гонитву, дозволив узяти себе за нашийник.— Ходімо, ходи з нами,— сказала Робін і потягнула собаку за собою (ще й Страйк на неї спирався) до зарослого поля для крикету, де метався в темряві, наближаючись, ліхтар. Почувся пронизливий голос:
— Баджере! Раттенбері! Хто то? Хто тут?
Силует людини, що тримала ліхтар, був жіночий, огрядний.
— Усе гаразд, місіс Чизвелл! — гукнула Робін.— Це просто ми!
— Які ще «ми»? Ви хто такі?
— Підігруй,— сказав до Робін Страйк, а сам гукнув: — Місіс Чизвелл, це Корморан Страйк і Робін Еллакотт.
— Що ви тут робите? — закричала Кінвара. Відстань між ними зменшувалася.
— Мали бесіду з Тіґан Бутчер у селі, місіс Чизвелл,— гукнув Страйк, поки вони з Робін і Баджером (пес упирався) продиралися крізь високу траву.— Поверталися цим шляхом і побачили, як на вашу землю заходять двоє людей.
— Що за двоє людей? Де?
— Зайшли отуди в ліс,— відповів Страйк. З-за дерев досі відчайдушно гавкотів норфолкський тер’єр.— У нас немає вашого номера, тож ми не могли подзвонити і вас попередити.