Зблизька вони побачили, що Кінвара вдягнула товстий пуховик на коротку нічну сорочку з чорного шовку; ноги над гумовими чоботами були голі. Гі підозрілість, шок, недовіра наштовхнулися на цілковиту впевненість Страйка.
— Подумали, треба щось зробити, бо, крім нас, того ніхто не бачив,— видихнув він і, трохи кривлячись, підійшов ближче за допомогою Робін. Нерозумний героїзм! — Вибачте,— додав він,— що в такому вигляді. Там у лісі брудно й слизько, і я кілька разів упав.
Темним полем повіяв холодний вітер. Кінвара розгублено й недовірливо дивилася на Страйка, тоді розвернула обличчя до лісу, де все гавкав тер’єр.
— РАТТЕНБЕРІ! — загорлала вона.— РАТТЕНБЕРІ!
Потім розвернулася до Страйка.
— Що то були за люди?
— Чоловіки,— на ходу збрехав Страйк,— з того, як рухалися, видно, що молоді, в добрій формі. Ми чули, що у вас раніше були негаразди з непроханими гостями...
— Так, так, були,— злякано підтвердила Кінвара і ніби тільки тепер помітила, в якому Страйк стані, як він важко спирається на Робін, кривиться від болю.
— Гадаю, вам краще зайти в будинок.
— Дуже дякую,— вдячно мовив Страйк,— ви дуже добра.
Кінвара висмикнула в Робін з рук нашийник лабрадора і знову гукнула:
— РАТТЕНБЕРІ!
Але тер’єр, що гавкав удалині, не відреагував, тож вона потягнула лабрадора (той почав пручатися) до будинку, а Робін і Страйк рушили слідом.
— А якщо вона викличе поліцію? — пошепки спитала Робін у Страйка.
— Як викличе, тоді й будемо перейматися,— відповів він.
Скляні двері до вітальні стояли відчинені. Вочевидь, Кінвара вийшла через них слідом за стривоженими собаками, бо звідси було найближче до лісу.
— Ми дуже брудні,— попередила її Робін, коли під ногами захрумтів гравій стежки, що оточувала будинок.
— То лишіть взуття надворі,— відповіла Кінвара, Заходячи до вітальні просто у гумових чоботях.— Я все одно планую замінити ковролін.
Робін стягнула чоботи, зайшла всередину слідом за Страйком і причинила двері.
Холодну сиру кімнату освітлювала одна-єдина лампа.
— Двоє чоловіків? — повторила Кінвара, знову розвертаючись до Страйка.— А куди саме вони пройшли, ви бачили?
— Перелізли через стіну біля дороги,— відповів Страйк.
— Як гадаєте, вони знають, що ви їх бачили?
— О так,— відповів Страйк.— Ми зупинилися, а вони побігли у ліс. Мабуть, повтікали, як ми пішли за ними, як гадаєш? — звернувся він до Робін.
— Так,— відповіла та,— здається, ми чули, як вони бігли назад до дороги, коли ви випустили собак.
— Раттенбері досі за кимсь женеться... Звісно, то може бути лис, він од тих лисиць у лісі аж шаленіє,— сказала Кінвара.
Увагу Страйка привернула зміна, яка сталася в інтер’єрі кімнаті, відколи він був тут востаннє. Над коминком, де висіла картина з кобилою і лошам, виднівся навий квадрат невицвілих бордових шпалер.
— А що сталося з вашою картиною? — запитав Страйк.
Кінвара розвернулася глянути, про що він питає. Відповіла — щось по задовгій паузі:
— Я її продала.
— О,— сказав Страйк.— Я думав, вона вам подобається.
— Після того, що Торкіль тоді сказав, перестала. Я більше не хотіла її тут бачити.
— A,— озвався Страйк.
Настирливе гавкання Раттенбері луною линуло з лісу. Страйк був певний, що то він знайшов Барклея, який ішов до машини, навантажений двома торбами інструментів. Кінвара відпустила нашийник лабрадора, і товстий пес і собі гучно гавкнув один раз і підбіг до дверей, почав скавчати, шкребти лапами скло.
— Навіть якщо викличу поліцію, вони не приїдуть сюди вчасно,— заявила занепокоєна і сердита Кінвара.— Я в них не на першому місці. Гадають, я те все вигадую — отих непроханих гостей. Піду гляну, як там коні,— додала вона, прийнявши рішення, але не пішла через скляні двері, а натомість вийшла в коридор, а звідти — наскільки можна було чути — перейшла ще до іншої кімнати.
— Сподіваюся, пес не покусав Барклея,— пошепки сказала Робін.
— Краще сподівайся, що він не вб’є собаку лопатою,— відповів Страйк.
Двері відчинилися знову. Кінвара повернулася, і, на їхнє занепокоєння, вона мала в руках револьвер.
— Я візьму,— сказав Страйк, підкульгав до неї і несподівано забрав револьвер. Оглянув його.— Семизарядний «Гаррингтон-енд-Ричардсон»? Це протизаконно, місіс Чизвелл.
— Він належав Джасперу,— відповіла вона так, ніби це дорівнювало спеціальному дозволу,— і краще я візьму...
— Я іду до коней з вами,— твердо відповів Страйк,— а Робін лишиться тут і нагляне за будинком.