— Що ж,— сказав детектив Лейборн, замикаючи шафу й ідучи до комп’ютера,— гляньмо тепер на панянку в дії.
Він вставив диск у найближчий комп’ютер і поманив Страйка, Робін і Вордла.
На екрані з’явився людний майдан біля Паддингтонського вокзалу; туди-сюди рвучко рухалися чорно-білі постаті. В лівому верхньому куті було видно час і дату.
— Он вона,— сказав Лейборн, натиснувши паузу, і тицьнув коротким пальцем у жіночу постать.— Бачите?
Постать була розмита, але Кінвара легко впізнавалася. Також у кадр потратив бородань, який витріщався на неї, мабуть, через те, що вона не застебнула пальта, а під пальтом мала тісну чорну сукню, в якій була на параолімпійському прийомі. Лейборн знову натиснув «пуск».
— Дивіться-дивіться... ось дає милостиню...
Кінвара дала трохи грошей занедбаному чоловікові з пластянкою в кутку.
— ...дивіться,— ні до чого повторив Лейборн,— підходить до працівника залізниці... питає казна-що... показує квиток. Ось, ось, дивіться... іде до платформи, спиняється, ставить питання іншому типу... все, щоб її запам’ятали на кожному кроці, навіть коли на камери не потрапляє... і-і-і... сідає в поїзд.
Зображення смикнулося, перемінилося: поїзд заїжджає на станцію Свіндон. Виходить Кінвара — розмовляє з іншою жінкою.
— Бачите? — спитав Лейборн.— Усе старається, щоб люди її запам’ятали про всяк випадок. І...
Зображення знову перемінилося — тепер на ньому була стоянка біля станції у Свіндоні.
— ...ось вона,— сказав Лейборн,— машину так зручно припарковано просто під камерою. Сідає за кермо, від'їжджає собі. Приїздить додому, умовляє стайничу заночувати, спить у сусідній кімнаті, наступного ранку виходить поїздити верхи, щоб дівчина точно бачила... алібі залізне. Звісно, ми, як і ви, уже дійшли висновку, що це вбивство — і що здійснили його двоє спільників.
— Ви так вирішили через помаранчевий сік? — спитала Робін.
— Здебільшого,— відповів Лейборн.— Якщо Чизвелл,— він вимовляв ім’я так, як воно пишеться,— прийняв амітриптилін, не знаючи цього, найвірогідніше, він налив собі отруєного соку з пакета в холодильнику — але пакет у смітнику був неотруєний, і відбитки на ньому були тільки його власні.
— Але лишити його відбитки на дрібних предметах після його смерті було легко,— сказав Страйк.— Досить просто притиснути до руки.
— Саме так,— підтвердив Лейборн, рушаючи до стіни з фотографіями і вказуючи на великий план ступки з товкачиком.— Тож ми повернулися до ось цього. Розміщення відбитків Чизвелла й осаду порошку натякало на те, що це підробка, тож отруїти сік могли за багато годин до того — людина, яка мала ключ, знала, які антидепресанти вживає дружина, знала, що Чизвелл погано відчуває смак і запах і завжди п’є вранці сік. Тож лишалося тільки впевнитися, що спільник кине у смітник неотруєний пакет з відбитками небіжчика і забере той, у якому зосталися сліди амітриптиліну. Ну і хто має кращу можливість це все здійснити, ніж сама пані? — риторично спитав Лейборн.— Але ж ось: алібі на час смерті залізне, вона за сімдесят з гаком миль від нього, коли чоловік ковтає антидепресанти. Та ще й листа лишила, і така гарненька акуратна історія складається: чоловік уже на межі банкрутства, його шантажують, а тут ще й дружина іде, от він і вкорочує собі віку... Але,— додав Лейборн, указуючи на збільшене фото Чизвеллового обличчя без поліетиленового пакета, з глибокою червоною подряпиною на щоці,— оце нам не сподобалося. Ми від самого початку думали, що це підозріло. Передозування амітриптиліну може викликати як сонливість, так і збудження. Ця подряпина натякає, що мішок на голову йому натягнули силоміць чужі руки. І ще оті відчинені двері. Останній, хто виходив чи заходив, не знав, як правильно їх зачинити, тож виходить, що останнім їх торкався не Чизвелл. Та ще й упаковка від пігулок зникла... воно від самого початку погано пахло. Нащо Джасперу Чизвеллу її викидати? — спитав Лейборн.— Отакі необачні помилочки.
— І майже вийшло,— сказав Страйк.— Якби тільки Чизвелл заснув від амітриптиліну згідно з планом, якби вони все продумали до найменших дрібниць — зачинили двері як слід, не ховали упаковку від пігулок...