Та з кожним зойком-вдихом, що наповнював легені Робін, ілюзія, ніби вона на все дивиться здалеку, танула. Ось вона: тут, на цьому темному судні, вдихає затхле повітря, вона — бранка цих дерев’яних стін, і револьвер дивиться на неї розширеною зіницею — а над ним очі Рафаеля.
Поруч був і страх, відчутний і живий, але слід тримати його на відстані, бо страх не допоможе, хіба тільки завадить. Треба зберігати спокій і зібратися на думці. Робін вирішила не говорити. Якщо не намагатися заповнити тишу самій, це поверне їй трохи влади, яку Рафаель щойно забрав. Трюк від її психотерапевтки: хай розгорнеться мовчанка, хай вона заповнить вразливішого з двох.
— Ти дуже спокійна,— нарешті вимовив Рафаель.— Я собі думав, ти почнеш істерити, кричати. Саме тому я тебе вдарив. Інакше б не бив. Хай там що, ти мені подобаєшся, Венеціє.
Робін зрозуміла, що він намагається грати роль чоловіка, який проти її волі причарував її в Палаті громад. Звісно ж, гадає, що давня суміш мордування і жалю змусить її пробачити й розм’якнути, попри печіння під волоссям, біль у ребрах, револьвер перед обличчям. Робін мовчала. Благальний усміх Рафаеля зник, і він сказав прямо:
— Мені треба знати, що саме відомо поліції. Якщо я досі матиму шанс вирватися від них, то боюся, що тобі,— він трішки підняв револьвер, щоб отвір цівки дивився точно Робін у чоло (їй згадалися ветеринари й один-єдиний постріл, який не судилося отримати коню з лощовини),— кінець. Я приглушу постріл подушкою і скину тебе за борт, щойно стемніє. Але якщо вони знають усе, я закінчу це тут і тепер, бо до тюрми не повернуся. Тож ти розумієш, що в твоїх інтересах казати правду, авжеж? З цього човна зійде тільки один з нас.
А коли Робін так і не заговорила, він рикнув:
— Відповідай!
— Так,— відповіла вона.— Я розумію.
— Отже,— тихо спитав Рафаель,— ти справді була у Скотланд-Ярді?
— Так.
— Кінвара там?
— Так.
— Під арештом?
— Гадаю, що так. Вона в кімнаті для допитів зі своїм адвокатом.
— Чому її арештували?
— Поліція вважає, що в тебе з нею роман. І що ти стоїш за всім.
— За яким ще «всім»?
— За шантажем,— пояснила Робін,— і за вбивством.
Рафаель посунув револьвер уперед, і той уперся їй у чоло. Робін відчула дотик маленького й холодного металевого кільця до шкіри.
— Як на мене, дурня дурнею. Який там ще роман? Вона мене ненавиділа. Ми й двох хвилин не лишалися наодинці одне з одним.
— Лишалися,— відповіла Робін.— Твій батько запросив тебе до Чизвелл-гаузу, щойно ти вийшов з в’язниці, а сам не зміг приїхати з Лондона. Тоді ви й опинилися удвох на самоті. Ми гадаємо, що саме тоді все й почалося.
— Докази?
— Жодних,— відповіла Робін,— але я вважаю, що ти здатен спокусити будь-кого, якщо тільки...
— Не треба лестощів, не допоможе. Серйозно — «ми гадаємо, що саме тоді все й почалося»? І це все, що ви маєте?
— Не все. Були й інші ознаки того, що між вами щось є.
— Розкажи мені, що за ознаки. Назви кожну.
— Я пригадаю більше,— рівним голосом сказала Робін,— якщо ти не будеш тиснути мені в чоло револьвером.
Рафаель відсунув зброю, але так і тримав спрямованою їй в обличчя.
— Кажи,— наказав він.— Швидко.
У глибині душі Робін кортіло піддатися бажанню власного тіла розчинитися й понести її у блаженне забуття. Руки заніміли, всі м’язи здавалися м’якими, мов віск. Цятка на лобі, куди Рафаель притискав револьвер, була холодна — ніби кільце білого полум’я замість третього ока. Світла на човні він не увімкнув. Вони дивилися одне на одного крізь чимдалі густішу пітьму, і, мабуть, коли він нарешті її пристрелить, вона його вже навіть не бачитиме...
«Зосередься,— сказав, протинаючи паніку, тихий і чіткий голос.— Зосередься. Що довше ти змушуєш його балакати, то більше в них часу тебе знайти. Страйк знає, що тебе заманили в пастку».
Раптом згадалася поліційна машина на тому кінці Бломфілд-роуд. Що коли вони їздять колами і шукають її? Що коли поліція, знаючи, що Рафаель заманив її сюди, вже організувала пошуки? Фальшива адреса вказувала на місце трохи осторонь берега, куди, згідно з повідомленнями Рафаеля, можна було потрапити через чорні ворота. Чи Страйк здогадається, що Рафаель озброєний?
Вона зробила глибокий вдих.
— Минулого літа у Кінвари стався нервовий зрив у кабінеті Делли Вінн. Хтось їй тоді сказав, що ніколи її не кохав, що просто користувався нею у своїй грі.
Слід говорити повільно. Поспішати не можна. Має значення кожна секунда, протягом якої вона змусить Рафаеля осмислювати її слова, бо саме ця секунда може стати миттю, коли хтось прийде їй на допомогу.