— То не... то не дівчинка була,— відповіла Іззі.— То просто... такі вже у Фредді були уявлення про гумор...
— То була дівчинка. Її називали дівчачим іменем,— заперечив Біллі.— Я пам’ятаю.
— Так,— нещасним голосом відповіла Іззі.— Рафаелла.
— Саме так! — аж закричав Біллі, й на них почали озиратися.— Саме так! — пошепки повторив Біллі з великими очима.— Рафаелла, так її називали...
— То була не дівчинка, Біллі... то був мій менший... мій менший...
Іззі знову притиснула до очей серветку.
— Даруйте... то був мій менший брат, Рафаель. Фредді з друзями мав наглянути за ним, поки батька не було вдома. Раф у дитинстві був страшенно гарненький. Гадаю, вони його теж збудили, і дівчата сказали, що не можна кидати дитину саму, треба взяти з собою. Фредді цього не хотів. Він хотів кинути Рафа самого вдома, але дівчата пообіцяли подбати про нього. Але коли піднялися нагору, Фредді був уже п’яний і накурився, а Рафаель усе плакав, і Фредді розсердився. Сказав, що малий усе зіпсував, і...
— Задушив його,— з панічним виразом на обличчі сказав Біллі.— То було насправді, він убив...
— Ні-ні, не вбив! — рознервувалася Іззі.— Біллі, ти ж знаєш, що ні — ти маєш пам’ятати Рафаеля, він у нас бував щоліта, він живий!
— Фредді схопив Рафаеля за шию,— сказав Страйк,— і душив, поки той не знепритомнів. Рафаель обмочився й упав, але не помер.
Біллі досі міцно тримав праву руку лівою.
— Я це бачив.
— Так, бачив,— відповів Страйк,— і зважаючи на всі обставини, свідок ти пречудовий.
Повернулася офіціантка з їхнім замовленням. Коли всім подали їжу (Страйк отримав стейк «рібай» і смажену картоплю, жінки — салати з кіноа, а Біллі — суп, бо ні на що більше не стало духу), Іззі повела далі.
— Раф мені розповів про це, коли я повернулася з канікул. Він був такий малий і такий сумний, я все намагалася донести цю історію то татка, але він не слухав. Просто відмахнувся від мене. Сказав, Рафаель скигля і вічно... вічно жаліється... Я озираюся в минуле,— мовила вона до Страйка і Робін з повними сліз очима,— і думаю про все це... яку ж ненависть Рафаель, мабуть, відчував після такого...
— Так, захисники Рафаеля, мабуть, спробують цим скористатися,— коротко мовив Страйк і взявся до свого стейка,— але факт лишається фактом, Іззі: він зичив твоєму батькові смерті, але почав утілювати бажання в життя не раніше, ніж виявив нагорі Стаббса.
— Можливо, Стаббса,— виправила Страйка Іззі, витягаючи з рукава носовичка і притискаючи до носа.— Генрі Драммонд думає, що це копія. Експерт із «Кристіз» сповнений надій, але зі Штатів летить фанат Стаббса, який каже, що це полотно не збігається з записами Стаббса про загублену картину... але правду кажучи,— вона похитала головою,— мені байдуже. Ця картина до такого довела, таке спричинила в нашій родині... як на мене, хай іде під три чорти. Є речі важливіші,— хрипко додала Іззі,— ніж гроші.
Страйк отримав привід не відповідати, маючи повен рот стейка. Цікаво, чи Іззі замислюється про те, що оцей тендітний чоловічок поруч з нею живе у крихітній двокімнатній квартирі в Іст-Гемі з братом і що Біллі, власне, завинили гроші за останню шибеницю? Може, коли Стаббса продадуть, родина Чизвеллів подумає про відшкодування.
Біллі їв свій суп ніби у трансі, його погляд був розфокусований. Робін подумала, що ця його задумливість здається умиротвореною, майже щасливою.
— Отже, я все переплутав, так? — нарешті спитав Біллі. Він тепер говорив з упевненістю людини, яка знайшла собі міцну опору в реальності.— Я бачив, як закопали конячку, а думав, що то дитина. Я все переплутав, та й по тому.
— Ну,— відповів Страйк,— гадаю, все не так просто. Ти знав, що той самий чоловік, який душив дитину, разом з твоїм батьком закопував коня в лощовині. Гадаю, Фредді ти нечасто бачив, адже він був значно старший за тебе, тож не до кінця розумів, хто він... але, гадаю, частину спогадів про коняку і її смерть ти витіснив. Ти став свідком двох актів жорстокості у виконанні однієї і тієї самої особи.
— А що сталося,— не без остраху спитав Біллі,— з конячкою?
— Ти пам’ятаєш Цяточку? — спитала Іззі.
Біллі захоплено опустив ложку і підняв руку десь на три фути над підлогою.
— Така маленька... так... то не вона паслася на крокетному полі?
— То була старенька мініатюрна кобила в цятку,— пояснила Іззі для Страйка і Робін.— Ще з коней Тінкі. Тінкі мала жахливий смак, точніше, несмак, у тому числі й до коней...
(«...ніхто навіть не помітив, а знаєш чому? Бо вони — кінчені кляті сноби...»)
— ...але Цяточка була страшенно мила,— визнала Іззі.— Як вийдеш у сад, ходить за тобою, мов пес... Не думаю, що Фредді навмисно те зробив,— без великої надії додала вона,— ох, навіть і не знаю. Не знаю, що він собі думав... він завжди мав крутий норов. Щось його розсердило. Татка не було, тож Фредді узяв його рушницю, вийшов на дах і почав стріляти по пташках, а тоді... потім він мені казав, що не хотів убивати Цяточку, але ж він цілився десь поблизу від неї, якщо влучив, так?