— Справа нагальна! — прошипів він.
— Якщо це не може чекати до п’ятниці, то боюся, що вам доведеться звернутися до когось іншого.
— «Му feet is my only carriage»[5],— співав музикант.
Кілька секунд Чизвелл мовчав; тоді нарешті заговорив:
— Це маєте бути ви. Я все поясню, коли зустрінемось, але... гаразд, п’ятниця, зустрінемося у клубі «Пратт» на Парк-плейсі. Приходьте о дванадцятій, пригощу обідом.
— Гаразд,— погодився тепер уже глибоко заінтригований Страйк.— Побачимось у «Пратті».
Він повісив слухавку і вийшов до приймальні, де Робін розбирала пошту. Коли Страйк переказав їй розмову, вона погуглила для нього «Пратт».
— Не думала, що такі заклади ще існують,— недовірливо сказала вона, хвилину почитавши текст на моніторі.
— Які — такі?
— Це джентльменський клуб, у найкращих традиціях торі... жінки не допускаються, хіба що як гості членів клубу під час обіду... а для «уникнення непорозумінь»,— прочитала Робін з «Вікіпедії»,— всіх працівників чоловічої статі звуть Джорджами.
— А якщо візьмуть на роботу жінку?
— У вісімдесяті так і зробили,— відповіла Робін з виразом чогось середнього між веселістю і несхваленням.— Назвали її Джорджина.
9
Для тебе найкраще не знати. Для нас обох це найкраще.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Об одинадцятій тридцять у п’ятницю свіжопоголений Страйк у костюмі вийшов зі станції метро «Грін-парк» і рушив уздовж Пікаділлі. Двоповерхові автобуси їхали повз вітрини крамниць, що наживалися на олімпійській лихоманці й виклали дивовижне розмаїття товарів: шоколадні медалі в золотій обгортці, черевики з британським прапором, старовинні спортивні плакати і — знову й знову — отой покручений логотип, що його Джиммі Найт порівняв зі свастикою.
Страйк вирушив до «Пратту» заздалегідь, оскільки знову боліла нога — за минулі два дні йому рідко випадала нагода зняти навантаження з протеза. Страйк мав надію, що конференція в Еппінг-Форесті (де минув учорашній день) дасть можливість зробити паузу, але на нього чекало розчарування. Його ціллю був свіжозвільнений партнер у стартапі, який підозрювався у спробі продати ключові елементи нового застосунку конкурентам. Цілими годинами Страйк блукав за молодиком від ятки до ятки, записуючи всі його переміщення і взаємодії, і все сподівався, що ціль утомиться і десь присяде. Однак молодик вісім годин провів на ногах: у кав’ярні відвідувачі стояли біля високих столиків, у сандвіч-барі (тут усі їли суші руками з пластикової тари) теж стояли. Зважаючи на години стеження на Гарлі-стріт попереднього дня, не дивно, що знімати вчора ввечері протез було неприємно — ледь відірвав гелеву прокладку, що відділяла куксу від штучної гомілки. Проходячи під прохолодними брудно-білими арками «Ритцу», Страйк сподівався, що у «Пратті» знайдеться бодай один комфортний стілець великого розміру.
Він звернув на Джеймс-стріт, яка м’яко збігала до Сент-Джеймсу, палацу шістнадцятого сторіччя. Страйк рідко бував у цій частині Лондона з власної ініціативи, зважаючи на те, що не мав ні засобів, ні бажання щось купувати в ательє вбрання для джентльменів, старовинних крамницях зброї чи винарнях, що торгували тут сотні років. Та ближче до Парк-плейсу вигулькнув особистий спогад. Більш ніж десять років тому Страйк гуляв цією вулицею з Шарлоттою.
Тоді вони піднімалися схилом, а не спускалися — йшли на обід з її батьком, нині покійним. Страйк саме отримав відпустку з армії, і зовсім нещодавно вони відновили свій, на погляд усіх знайомих, незбагненний і відверто безнадійний роман. Ніхто ні з її, ні з його боку не підтримував їхніх стосунків. Друзі й рідні Страйка ставилися до Шарлотти з недовірою чи ненавистю, а її близькі вбачали у персоні Страйка, байстрюка рок-зірки, вияв Шарлоттиного смаку до епатажу й бунту. Страйкова військова кар’єра нічого не важила в очах її сім’ї, а радше доводила його плебейську негодящість для красуні з пристойної родини, бо джентльмени її кола служили не у військовій поліції, а в кавалерії та гвардії.
Шарлотта аж учепилася йому в руку, коли входили до італійського ресторану десь тут поблизу. Страйк тепер не міг пригадати, де саме. Він пам’ятав тільки гнів і несхвалення на обличчі сера Ентоні Кемпбелла, коли пара підійшла до столика. Жодного слова ще не було сказано, а Страйк уже зрозумів, що Шарлотта не попередила батька ані про відновлення стосунків зі Страйком, ані про те, що приведе його з собою. То була чисто шарлоттинська «забудькуватість», що мала на меті спровокувати шарлоттинську сцену. Страйк відтоді цілком упевнився в тому, що Шарлотта влаштовувала такі ситуації через невситиму жагу до конфліктів. Схильна до нищівної відвертості, що іноді проривалася крізь її міфоманію, наприкінці їхніх стосунків вона сказала Страйкові, що колотнеча принаймні дає їй відчуття, що вона живе.