Страйк порівнявся з Парк-плейсом і лінією кремових будинків, що відходили від Сент-Джеймс-стріт, і зрозумів, що несподіваний спогад про те, як чіплялася за його руку Шарлотта, більше не болить. Він почувся алкоголіком, який уперше внюхав пиво і не вкривається потом, не мусить змагати відчайдушну спрагу. «Може, це нарешті сталося»,— подумав Страйк, підходячи до чорних дверей клубу «Пратт» з кутою балюстрадою над ними. Може, за два роки по тому, як Шарлотта збрехала йому про таке, чого й не пробачити, і Страйк пішов назавжди, він нарешті зцілився, звільнився. Страйк не був забобонним, але вважав те почуття таким собі Бермудським трикутником, небезпечною зоною, куди його може затягнути знову, засмоктати у глибини розпачу й болю, бо Шарлотта мала для нього таємничу принадність.
З непевним відчуттям свята Страйк постукав у двері «Пратту».
Відчинила невисока жіночка материнського вигляду. Великий бюст і уважне личко з яскравими очима робили її схожою на малинівку чи кропивника. Коли жінка заговорила, Страйк відзначив ледь помітний акцент Вест-Кантрі.
— Ви, видно, містер Страйк. Пан міністр ще не приїхав. Проходьте.
Страйк переступив поріг і слідом за жінкою опинився в коридорі, за яким виднівся величезний більярдний стіл. Тут панували густі багряні й зелені тони і темне дерево. Офіціантка — мабуть, це і є Джорджина — провела його до крутих сходів, якими Страйк спускався обережно, міцно тримаючись за поруччя.
Внизу було затишне підвальне приміщення. Стеля звисала так низько, що ніби трималася в тому числі й на високій шафі, в якій було виставлено розмаїті порцелянові тарелі; верхні частково вмурували В ТИНЬК.
— Заклад не дуже великий,— повідомила офіціантка.— Шістсот членів, але за обідом ми можемо обслужити всього чотирнадцять. Бажаєте випити, містере Страйк?
Від випивки Страйк відмовився, але прийняв запрошення сісти в одне зі шкіряних крісел навколо старовинної дошки для криббеджу.
Маленьке приміщення було розділене на ресторанну і рекреаційну зони арковим проходом. За довгим столом у другій половині кімнати під маленькими вікнами з віконницями накрили на двох. Єдиною людиною у підвалі, крім Страйка і Джорджини, був шеф-кухар у білому однострої, що працював на маленькій кухні неподалік місця, де сидів Страйк. Кухар з французьким акцентом привітав Страйка, а тоді продовжив нарізати холодний ростбіф.
Тут усе було суцільною противагою тим ресторанчикам, де Страйк вистежував блудних чоловіків і дружин: там світло підбиралося так, щоб доповнювало скло та граніт, а гостроязикі ресторанні критики сиділи на незручних модернових стільцях, мов стильні стерв’ятники. У «Пратті» освітлення було притлумлене. На стінах з темно-червоними шпалерами, густо вкритими опудалами риб у скляних вітринках, сценами полювання й політичними карикатурами, рясніли мідні світильники для картин. У ніші з біло-синіми кахлями стояла старовинна залізна пічка. Китайська порцеляна, витертий килим, непоказні кетчупи й гірчиці на столі — все складало враження затишної неформальності, ніби компанія аристократичних хлопчиків притягла все, що їм подобається в дорослому світі — ігри, напої, трофеї,— у підвальну кімнату, де няня усміхнеться, втішить, похвалить.
Настала дванадцята година, але Чизвелла все не було. «Джорджина», однак, була приязна і багато розповіла про клуб. Вони з чоловіком — шеф-кухарем — тут і мешкали. Страйк мимоволі подумав, що це, мабуть чи не найдорожча нерухомість у Лондоні. Утримання маленького клубу, заснованого, за словами Джорджини, 1857 року, коштувало комусь чималих грошей.
— Так, ним володіє герцог Девонширський,— бадьоро повідомила Джорджина.— А ви вже бачили нашу книгу для запису парі?
Страйк погортав сторінки грубезного тому в шкіряній палітурці, куди з давніх-давен заносили парі. Ось запис величезними кривулями, з сімдесятих: «Наступний уряд сформує місіс Тетчер: один обід з омаром, омар має бути більший за ерегований чоловічий прутень».
Страйк широко всміхався, коли дзеленькнув дзвоник.
— Це, видно, пан міністр,— сказала Джорджина і побігла нагору.
Страйк поклав книгу на полицю і повернувся на своє місце. Згори почулися важкі кроки, а тоді — все ближче — той самий дратівливий, нетерплячий голос, що він його чув у понеділок.