— Що, правда? — ніби здивувався Страйк, і Робін була потішена тим, що дізналася дещо, чого не знайшов він.
— Це та донька, яку ти знав? — спитала вона, згадавши, що Страйк казав у офісі.
— Та я б не сказав, що знав. Кілька разів зустрічав її з Шарлоттою. Всі її називали Іззі-Чиззі. Такі у вищих класів прізвиська.
— Леді Патриція розлучилася з Чизвеллом, коли від того завагітніла журналістка...
— ...в результаті чого народився син-невдаха, який працює в мистецькій галереї.
Робін посовала мишкою і відкрила збережене фото — цього разу чорнявого і досить вродливого молодика в темно-сірому костюмі; молодик підіймався сходами суду разом зі стильною брюнеткою в темних окулярах, на яку був дуже схожий — хоч не здавалося, що за віком вона може бути його мамою.
— ...але Чизвелл і журналістка розбіглися скоро після народження Рафаеля,— додала Робін.
— Рідні називають його Раф,— сказав Страйк,— і друга дружина його не любить, думає, що Чизвелл мав би відмовитися від нього після аварії.
Робін записала.
— Чудово, дякую. Нинішня дружина Чизвелла, Кінвара, минулого року нездужала,— провадила Робін, відкриваючи фото Кінвари — фігуристої рудої пані у вузькій чорній сукні й діамантовому кольє. Вона була на тридцять років молодша за Чизвелла і напинала губи на камеру. Якби Робін не знала, то подумала б, що це батько й донька, а не подружжя.
— Так, нервове виснаження,— сказав Страйк, обігнавши її.— Так. Як гадаєш, алкоголь чи наркотики?
Робін почула брязкіт і здогадалася, що то Страйк поцілив у смітник порожньою бляшанкою з-під пива. Отже, він сам. Лорелея у крихітній квартирці нагорі не бувала.
— Хтозна? — відповіла Робін, далі роздивляючись Кінвару Чизвелл.
— І останнє,— сказав Страйк.— Щойно дізнався. В Оксфордширі десь на час історії Біллі зникло двоє дітей.
Коротка пауза.
— Ти там? — спитав Страйк.
— Так... Я думала, ти не віриш, що Чизвелл міг задушити дитину.
— Не вірю,— відповів Страйк.— Час не збігається, і якби Джиммі знав, що міністр-торі задушив дитину, то не чекав би стільки років, щоб це монетизувати. Але я досі хочу знати, чи Біллі справді примарилося, ніби він бачив, як когось задушили. Я трохи покопаю імена, які дав мені Вордл, і якщо буде щось варте довіри, попрошу тебе розговорити Іззі. Може, вона згадає щось про дитину, яка зникла неподалік Чизвелл-гаузу.
Робін мовчала.
— Як я казав у пабі, Біллі дуже хворий. Мабуть, нічого не було,— мовив Страйк, ніби захищаючись. Вони з Робін пам’ятали, що раніше він відмовлявся від прибуткових справ і грошовитих клієнтів, щоб розкривати загадки, яких хтось інший не чіпав би.— Я просто...
— ...не можеш спати спокійно, поки цього не розслідуєш,— відповіла Робін.— Гаразд. Я розумію.
Страйк, якого вона не бачила, усміхнувся й потер утомлені очі.
— Ну, нехай щастить завтра,— сказав він.— Якщо буду потрібний, мобільний при мені.
— Що плануєш робити?
— Розберу папери. Колишня Джиммі Найта по понеділках не працює. Поїду до Манчестера з нею розмовляти у вівторок.
Робін відчула раптову ностальгію за минулим роком, коли вони зі Страйком разом їздили розпитувати жінок, залишених небезпечними чоловіками. Цікаво, чи згадав і він про це, коли планував поїздку?
— Дивишся матч Англія — Італія? — спитала вона.
— Так,— відповів Страйк.— Більше нічого, ні?
— Ні,— поспішно відповіла Робін. Вона не хотіла, щоб здалося, ніби вона його затримує.— Поговоримо пізніше.
Вона закінчила дзвінок, не дослухавши прощання, і відкинула мобільний на ліжко.
13
Я не дозволю, щоб страх перед тим, що може статися, прибив мене до землі.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Наступного ранку Робін прокинулася задихаючись. Вона вчепилася пальцями собі в горлянку, ніби намагаючись скинути неіснуючу хватку. Й уже добігла до дверей, коли прокинувся спантеличений Метью.
— Нічого, нічого, все добре,— запевнила Робін, поки він ще не встиг сформулювати питання. Вона навпомацки шукала клямку дверей, щоб вийти зі спальні.
Дивно, що це не відбувалося частіше після того, як вона почула історію про задушену дитину. Робін точно знала, як воно — коли пальці міцно змикаються на твоїй шиї, а пітьма затоплює мозок, бо знаєш, що за кілька секунд тебе викреслять з життя. На психотерапію її погнали не схожі на нормальні спогади уламки з гострими краями, що мали силу раптом висмикувати її з власного тіла і вкидати в минуле, де Робін вдихала запах просочених нікотином пальців душителя, а спиною відчувала м’яке черево різника.