Вона замкнула двері ванної і сіла на підлогу в широкій футболці, в якій спала. Зосередилася на власному диханні, на дотику холодних кахлів до голих ніг, дослухалася (як її навчили) до шаленого калатання власного серця, до гудіння адреналіну в крові; не боролася з панікою, а спостерігала за нею. Минуло трохи часу, і Робін відчула лавандовий запах гелю для душу, яким користувалася вчора, почула далекий літак.
«Ти в безпеці. Просто сон. Просто сон».
З-за двох зачинених дверей долинув сигнал будильника Метью. За кілька хвилин чоловік постукав.
— Усе гаразд?
— Я в нормі,— озвалася Робін, перекрикуючи відкритий кран.
Вона відчинила двері.
— Все добре? — перепитав Метью, придивляючись до неї.
— Просто треба було попісяти,— бадьоро відповіла Робін і пішла до спальні по свої кольорові лінзи.
Перш ніж потрапити до Страйка, Робін працювала на агенцію «Тимчасові рішення». Офіси, в які її посилали, всі переплуталися в пам’яті, і пригадувалися тільки аномальні, ексцентричні й дивні ситуації. Вона пам’ятала шефа-алкоголіка — листи, що їх він диктував, Робін з власної ласки перефразовувала — і шухляду, в якій знайшла вставну щелепу та брудні підштаники; пам’ятала сповненого надій молодика, який прозвав її «Боббі» й незграбно намагався фліртувати з-за комп’ютера, а ще жінку, яка обліпила всеньку свою комірку світлинами актора Ієна Макшейна, і дівчину, яка порвала зі своїм бойфрендом по телефону просто посеред відкритого офісу, не зважаючи на лунку мовчанку, що запанувала навколо. Робін сумнівалася, що всі ті люди, з якими вона недовго взаємодіяла, пам’ятали її краще, ніж вона пам’ятала їх,— навіть той несміливий кавалер, що називав її Боббі.
Однак щойно вона увійшла до Вестмінстерського палацу, з’явилася певність — те, що трапиться тут, закарбується в її пам’яті назавжди. Робін відчула спалах задоволення, коли лишила позаду туристів і пройшла у ворота, які охороняв полісмен. Палац наближався — вранішнє сонце проклало жорсткі тіні на химерній золотій ліпнині, славетна годинникова вежа вирізнялася на тлі неба — і Робін відчувала чимдалі сильнішу знервованість і захват.
Страйк сказав їй, у які двері заходити. За ними було довге напівтемне муроване фойє, але спершу довелося пройти через металодетектор і рентген на взір тих, що бувають в аеропортах. Знімаючи сумочку для сканування, Робін помітила високу і дещо розхристану натуральну білявку років тридцятьох, яка чекала віддаля з пакунком, загорнутим у коричневий папір. Під поглядом жінки Робін сфотографували і роздрукували для денної перепустки, яку слід буде носити у пластиковому конвертику на шиї. Коли охоронець жестом дозволив Робін пройти, білявка підступила до неї.
— Венеція?
— Так,— озвалася Робін.
— Іззі,— назвалася жінка, усміхнулася і простягнула руку. На ній була вільна блуза з візерунком з великих квіток і штани з широкими холошами.— А це від татка,— вона тицьнула пакет Робін у руки.— Я страшенно перепрошую, але треба бігти... так добре, що ти прийшла вчасно...
Вона швидко рушила геть. Робін побігла слідом.
— ...я тут саме друкувала купу паперів, щоб передати таткові в міністерстві... у мене тут такий завал. Татко — міністр культури, ці Олімпійські ігри — якесь божевілля...
Вони з Робін майже біжка проминули фойє (в кінці виднілося вітражне вікно) і звернули у лабіринт коридорів, і повсякчас Іззі балакала упевненим голосом з притаманним вищим прошаркам суспільства акцентом. Робін вразила потужність її легенів.
— ...так, і під час літньої перерви я піду... відкриємо з моєю подругою Джекс декорувальну фірму... я тут уже п’ять років стирчу... татко не радий, йому потрібна справді тямуща людина, але єдина кандидатка, яка йому сподобалася, нам відмовила...
Іззі зверталася до Робін через плече, а та ледь устигала за нею.
— Наскільки я розумію, у тебе немає знайомих пречудових персональних асистентів?
— Боюся, що ні,— відповіла Робін, у якої з часів роботи секретаркою друзів не лишилося.
— Майже прийшли,— повідомила Іззі, провівши Робін через разючу кількість вузьких коридорів, вистелених здебільшого ковроліном того самого листяно-зеленого кольору, що й шкіра, якою оббито лави в Палаті громад (Робін бачила по телевізору). Кінець кінцем вони звернули в коридор, звідки вело кілька масивних дерев’яних дверей з готичними арками на вершечках.