— Тут,— проголосила Іззі театральним шепотом, указуючи на перші двері праворуч,— Вінн. А тут,— вона пройшла до останніх дверей ліворуч,— ми.
Вона відступила убік, щоб Робін перша пройшла до кімнати.
Кабінет був тісний і захаращений. Кам’яні вікна-арки занавішено тюлем, за ними — прогулянкова смуга, якою рухалися на тлі осяйної Темзи темні постаті. Тут було два письмові столи, багато книжкових полиць і продавлене зелене крісло. Вщерть забиті полиці під стіною затуляло зелене драпірування, але неохайні стоси папок воно приховувало хіба що наполовину. На металевій шафці стояв телемонітор, на якому було видно нині порожню Палату громад з пустими зеленими лавами. На низькій полиці виднівся чайник в оточенні різношерстих чашок; шпалери над ними були заплямовані. В кутку хрипко дзижчав принтер. Частина паперів, які він виблював, з’їхала на витертий ковролін.
— От чорт,— вилаялася Іззі й кинулася їх підбирати, а Робін зачинила двері. Складаючи зібрані папери в охайний стос у себе на столі, Іззі сказала:
— Я в такому захваті, що татко тебе запросив. Він під таким тиском... геть не до речі, адже стільки всього зараз відбувається... але ви зі Страйком усе з’ясуєте, правда ж? Вінн — огидний чоловічок,— провадила Іззі, тягнучись по шкіряну папку.— Не на своєму місці, знаєш. Ти давно працюєш зі Страйком?
— Кілька років,— відповіла Робін, відкриваючи пакунок, який дала їй Іззі.
— Я з ним знайома, він казав тобі? Так... училася в одній школі з його колишньою, Шарлоттою Кемпбелл. Прегарна, але ходяче лихо — така вже Шарлі. Ти її знаєш?
— Ні,— відповіла Робін. Те давнє зіткнення на виході зі Страйкового офісу було її єдиним контактом з Шарлоттою.
— Страйк мені завжди здавався привабливим,— заявила Іззі.
Робін здивовано озирнулася, але Іззі діловито збирала собі папери в папку.
— Так, люди цього не помічали, а я все бачила. Він — справжній мужик, такий... безкомпромісний. .
— Безкомпромісний? — перепитала Робін.
— Так. Ні від кого не терпів дурні. І бровою не вів через те, що люди вважали його, знаєш...
— Не гідним її?
Щойно ці слова в неї зірвалися, Робін збентежилася. Вона раптом відчула дивну потребу захистити Страйка. Абсурд, авжеж: якщо хтось і здатен про себе потурбуватися, то це Страйк.
— Гадаю, так,— відповіла Іззі, чекаючи, поки роздрукуються ще папери.— Для татка це був жах — ці останні кілька місяців. І не то щоб він зробив щось неправильне! — з притиском додала вона.— Щойно було законно, а ось уже ні. Татко ні в чому не винен.
— Що було незаконно? — безневинно поцікавилася Робін.
— Вибачай,— люб’язно, але твердо відповіла Іззі.— Татко каже, що менше людей у курсі, то краще.
Вона глянула на небо крізь тюль.
— Без куртки я ж обійдуся, так? Ні... вибач за поспіх, але татові потрібні ці документи, й він о десятій має зустрітися зі спонсорами на Ігри. Щасти тобі.
І вихором квітчастої тканини й розвіяного волосся вона зникла, лишивши Робін і заінтригованою, і дивно заспокоєною. Якщо Іззі так спокійно ставиться до хиби, якої припустився її батько, то це навряд чи це щось жахливе — звісно, якщо припускати, що Чизвелл сказав доньці правду.
Робін зірвала останній папір з пакунку, який передала їй Іззі. Всередині, як вона знала, ховалося півдюжини пристроїв для прослуховування, які Страйк дав Джасперові Чизвеллу за вихідні. Як міністр Корони, Чизвелл не мусив щоразу проходити через сканери безпеки — на відміну від Робін. Вона уважно оглянула жучки. Пристрої нагадували звичайні розетки — їх створили так, щоб можна було помістити жучок згори на розетку, і та функціонувала б як зазвичай. Якщо хтось говорив поруч з жучком, починався запис. У тиші, яка запанувала, коли Іззі пішла, Робін чула калатання власного серця. До неї почала доходити вся складність завдання.
Вона зняла й повісила плащ, далі дістала з сумки велику упаковку «тампаксу», яку принесла спеціально для того, щоб ховати жучки, якими поки що не користується. Сховавши всередину всі жучки, крім одного, вона поклала коробку в нижню шухляду свого столу. Далі вона пошукала на захаращеній полиці порожню папку і сховала останній пристрій під стосиком листів з друкарськими помилками, які добула з купки з поміткою «На утилізацію». Озброївшись таким чином, Робін глибоко вдихнула і вийшла з приміщення.
Віннові двері за цей час відчинилися. Проходячи повз них, Робін побачила високого східного молодика в окулярах з товстими скельцями. В руках він мав чайник.
— Привіт! — негайно мовила Робін, наслідуючи сміливу й бадьору манеру Іззі.— Я — Венеція Галл, ми сусіди. А ви хто?