Іззі відпила ще кави, а тоді мовила — зненацька тихо:
— Гадаю, ти в курсі про Рафа. Про це писали всі газети. Бідолашна... це було жахливо. В неї залишилася чотирирічна донечка...
— Я щось таке бачила,— не дуже розбірливо озвалася Робін.
— Я єдина з рідних ходила до нього у в’язницю,— провадила Іззі.— Всі так гребували тим, що він зробив. Кінвара — це таткова жінка — казала, що йому мусили б дати довічне, але вона гадки не має,— додала Іззі,— наскільки там жахливо... люди просто не уявляють, що то таке — в’язниця... ну тобто, він вчинив страшне, але...
Вона не договорила. Робін подумала (мабуть, це було упереджено з її боку), що Іззі має на увазі, що в’язниця — не місце для такого витонченого молодика, як її зведенюк. Понад сумнів, це жахливий досвід, подумала Робін, але ж він прийняв наркотик, сів у машину і переїхав молоду матір.
— Я думала, він працює в мистецькій галереї,— сказала Робін.
— Він там напартачив у Драммонда,— зітхнула Іззі.— Татко, власне, бере Рафа, щоб за ним наглянути.
«На ці зарплати йдуть громадські гроші»,— подумала Робін і знову згадала надзвичайно короткий строк, який присудили синові міністра за смертельну автопригоду під наркотиками.
— І що він такого накоїв у галереї?
На її подив, скорботний вираз обличчя Іззі змінив вибух сміху.
— О Боже, вибач, не можна з такого сміятися. Він трахнув іншу продавчиню в туалеті,— відповіла вона, кавкаючи зо сміху.— Я знаю, що насправді це не смішно — але він щойно вийшов з в’язниці, а Раф симпатичний і завжди отримує бажане. Його вбрали у костюм і поставили поруч з гарненькою випускницею коледжу мистецтв... то чого ж вони від нього чекали? Але ти можеш уявити, що власника галереї таке не потішило. Він почув їхні забавки в туалеті та зробив Рафові останнє попередження. Раф з дівчиною знову за своє, тож татко аж сказився і заявив, що натомість Раф працюватиме тут.
Робін ця історія не дуже потішила, але Іззі цього не помічала, поринувши у власні думки.
— Хоча не знаю, може, татко й Раф це вигадали,— з надією мовила вона, а тоді глянула на годинник.— Час передзвонювати людям,— зітхнула вона й опустила горнятко, але щойно потягнулася по телефон, як застигла, не донісши пальців до слухавки. За зачиненими дверима коридором розносився співучий чоловічий голос.
— То він! Вінн!
— Тоді я пішла,— сказала Робін і знову схопила свою папку.
— Щасти,— прошепотіла Іззі.
Вийшовши в коридор, Робін побачила Вінна. Той стояв у дверях свого кабінету і, вочевидь, розмовляв з Ааміром, який був усередині. Вінн тримав папку, на якій помаранчевими літерами було написано «Рівне ігрове поле». Почувши кроки Робін, він розвернувся до неї.
— О, добридень,— мовив він зі співучим кардиффским акцентом, відступивши в коридор.
Його погляд пробігся по шиї Робін, упав їй на груди, тоді знов піднявся до її губ і очей. Робін за цим єдиним поглядом усе зрозуміла. Вона багато таких зустрічала в офісах — типів, під чиїм поглядом ураз стаєш незграбною і сором’язливою, які кладуть тобі руку на поперек, коли обходять чи пропускають у двері, які зазирають тобі через плече, буцімто цікавлячись тим, що на моніторі, й коментують твій одяг — а на офісному виході в бар після роботи починають коментувати фігуру. Такі кричать «Жарт!», якщо ти розсердишся, і починають поводитися агресивно, якщо жалієшся на них.
— І де ж ви така нагодилися? — поцікавився Ґерайнт. Прозвучало сально.
— Я — етажерка у дядька Джаспера,— бадьоро всміхнулася Робін.
— У дядька Джаспера?
— Так, у Джаспера Чизвелла,— відповіла Робін, вимовляючи ім’я на манір самих Чизвеллів — «Чизл».— Він — мій хрещений батько. Венеція Галл,— відрекомендувалася вона і простягнула руку.
У Вінна все було якесь амфібієподібне, і навіть рука волога. В житті, вирішила Робін, він менше схожий на гекона і більше — на жабу: з помітним черевом, тоненькими руками і ногами, ріденьким масним волоссям.
— І як же так вийшло, що ви — хрещениця Джаспера?
— О, дядько Джаспер — татів давній друг,— відповіла Робін, яка підготувала цілу історію.
— З армії?
— З земельного управління,— відповіла Робін, тримаючись за вигадану біографію.
— А,— мовив Ґерайнт; а тоді: — Маєте гарне волосся. Справжнє?
— Так,— відповіла Робін.
Його очі знову ковзнули її тілом. Робін вартувало зусилля і далі йому усміхатися. Й нарешті — щоки аж боліли від хихотіння й просторікування — погодившись, що вона його покличе, як знадобиться якась допомога, Робін рушила коридором далі. Вона відчувала його погляд, аж поки не завернула за ріг.