Він і досі зацікавлено придивлявся до неї. Робін розуміла, що він хоче її розговорити.
— Та вірю я в психічні захворювання, Рафе! — аж образилася Іззі.— Як же інакше! Мені її було дуже шкода, коли це трапилося... так, Рафе! Кінвара два роки тому народила мертву дитину,— пояснила Іззі,— і це, звісно, дуже сумно, дуже, і цілком зрозуміло, що потім їй було непереливки, але... ні, пробач,— строго додала вона, звертаючись до Рафаеля,— але вона це використовує. Використовує, Рафе! Думає, що це дає їй право на все, чого вона захоче, і... Ну, мати з неї вийшла б нікудишня,— зухвало заявила Іззі.— Вона завжди хоче бути в центрі уваги. Коли уваги немає, починається гра в маленьку дівчинку: не кидай мене саму, Джаспере, мені страшно, коли ти ночуєш не тут. Верзе казна-що... якісь дивні телефонні дзвінки, якісь чоловіки ховаються на клумбах, щось роблять її конячкам.
— Що? — мало не засміявся Рафаель, але Іззі його обірвала.
— О Боже, тільки гляньте, татко забув папери для зборів.
Вона метнулася з-за столу до батареї, взяла з неї шкіряну папку і кинула через плече:
— Рафе, послухаєш повідомлення на автовідповідачі й позаписуєш для мене, поки не повернуся, добре?
Масивні дерев’яні двері зачинилися за нею, і Робін лишилася наодинці з Рафаелем. Ще до того, як Іззі пішла, Робін дуже гостро відчувала його присутність, а тепер він ніби заповнив усе приміщення і не зводив з неї темних, мов маслини, очей.
«Він з’їв екстазі й переїхав маму чотирирічної дитини. Він відбув хіба третину строку, а тепер батько влаштував його на роботу за гроші платників податків».
— І як це, власне, зробити? — спитав Рафаель, сідаючи за стіл Іззі.
— Думаю, слід натиснути кнопку «старт»,— пробурмотіла Робін, зробила ковток кави і прикинулася, ніби пише щось у блокноті.
З автовідповідача полинули законсервовані повідомлення, потопивши слабке гудіння голосів з тераси за вікном, завішеним тюлем.
Чоловік на ім’я Руперт просив Іззі передзвонити з приводу «городницької премії».
Містер Рикетс із виборчого округу Чизвелла повні дві хвилини розповідав про дорожній рух на Бенбері-роуд.
Роздратована жінка сердито заявила, що саме автовідповідача і слід було чекати, і взагалі члени парламенту мають відповідати виборцям особисто, а тоді почала скаржитися, що сусіди так і не підрізали гілки на деревах попри розпорядження місцевої ради; автовідповідач обірвав промову.
А тоді тихий офіс заповнило до театральності загрозливе гарчання. Говорив чоловік:
— Кажуть, вони обмочуються, вмираючи, га, Чизвелле? Це правда? Сорок тисяч — або спитаю в газетярів, скільки дадуть вони.
20
Удвох ми проклали собі шлях, як справжні товариші.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Для вечірньої зустрічі з Робін Страйк обрав паб «Два тягоноші» через близькість до Вестмінстерського палацу. Паб причаївся на перехресті двох старовинних провулків — Олд-Квін-стріт і Кокпіт-Степс — у розмаїтому оточенні химерних милих будиночків, що стояли під кутом один до одного. Кульгаючи, Страйк перетнув вулицю і побачив, що тягоноші на металевій вивісці — це слуги, які несуть важкий портшез. Страйк був стомлений і змучений, тож картинка здалася доречною, хоч у портшезі сиділа витончена пані в білому, а не товстий гарикливий міністр із волоссям дибки й буйним норовом.
Біля шинкваса стояв цілий натовп охочих випити після роботи, і Страйк раптом злякався, що не знайде, де сісти,— вкрай неприємна перспектива, бо нога, спина і шия були напружені та зболені після вчорашньої поїздки і кількагодинної вахти на Гарлістріт, де Страйк стежив за Доком Жуаном.
Страйк устиг купити пінту «Лондон Прайду», аж тут звільнився столик під вікном. Він хутко (бо дуже було треба) кинувся до високої лави спинкою до вікна, поки столик не встигла зайняти найближча група чоловіків і жінок у костюмах. Ніхто не поставив під сумнів його право одному захопити столик на чотирьох. Страйк мав достатньо великі габарити і досить похмурий вираз обличчя, щоб навіть чиновникам не кортіло з ним зв’язуватися.
Паб з дерев’яною підлогою відзначався, як це називав для себе Страйк, елітарним утилітаризмом. На дальній стіні була вицвіла фреска з групою георгіанських джентльменів у перуках, що пліткували між собою, але загалом тут панували голе дерево і монохромні барви. Страйк визирнув з вікна — чи не йде Робін? — але її видно не було, тож він випив пива і почитав з телефону новини, стійко ігноруючи покладене на стіл меню, яке дражнило фотографією риби в клярі.