— Пошта.
Робін рвучко розвернулася. До неї наближався візок, який штовхав приязний на вигляд сивань.
— Якщо є щось для Чизвелла і Вінн, я візьму. У нас зустріч,— почула власний голос Робін. Листоноша передав їй стос листів і коробку з целофановим віконцем, крізь яке Робін побачила дуже реалістичний пластиковий людський зародок. Підпис проголошував: «Закон дозволяє мене убити».
— Боже, який жах,— сказала Робін.
Листоноша пирхнув.
— Вони ще не таке отримують,— заспокійливо мовив він.— Пам’ятаєте, в новинах розповідали про білий порошок? Казали, що то сибірська виразка. Ото було ой-йой! А ще я одного разу приніс лайно в коробці. Так загорнули, що й не смерділо. Дитина для Вінн, а не для Чизвелла. Вона за «право вибору», тобто за аборти... Як вам, подобається тут? — поцікавився листоноша, явно налаштований потеревенити.
— Дуже,— відповіла Робін, увагу якої привернув один з конвертів, які вона так нерозсудливо схопила.— Вибачте.
Відвернувшись від кабінету Іззі, вона пройшла повз листоношу і за п’ять хвилин вийшла в кав’ярню на терасі, під якою протікала Темза. Від річки терасу відділяла невисока цегляна стіна з чорними чавунними ліхтарями. Праворуч і ліворуч виднілися відповідно Вестмінстерський і Ламбетський мости; перший було пофарбовано зеленим, як сидіння в Палаті громад, другий — ясно-червоним, як сидіння в Палаті лордів. На тому березі підносився білий фасад Ради Великого Лондона, а між ним і палацом котила свої хвилі широка Темза; масляниста вода сірувато виблискувала, ховаючи каламутні глибини.
Сівши подалі від ранкових відвідувачів з кавою, Робін роздивилася один з листів до Ґерайнта Вінна, які так імпульсивно взяла в листоноші. На звороті конверта тремким почерком ретельно вивели ім’я та адресу: «Сер Кевін Роджерс, Елмз, 16, Флітвуд, Кент», а Робін завдяки старанному вивченню всього, пов’язаного з благодійним фондом Віннів, знала, що підстаркуватий сер Кевін, який здобув срібло в бігу з бар’єрами на Олімпійських іграх 1956 року, є одним з управителів «Рівного ігрового поля».
«Що,— подумала Робін,— може хотіти написати людина в наш час, коли є настільки швидші та зручніші телефони й електронна пошта?»
Скориставшись мобільним, вона знайшла номер сера Кевіна і леді Роджерс за погрібною адресою і вирішила, що вони досить старі, щоб досі користуватися стаціонарним зв’язком. Підтримавши бойовий дух ковтком кави, Робін відписала Страйкові:
Розробляю зачіпку, подзвоню, щойно зможу.
Тоді вона ввімкнула на мобільному приховання номера, взяла ручку і записник, у який занесла номер сера Кевіна, і набрала його.
За три сигнали слухавку взяла літня жінка. Робін заговорила з удаваним валлійським акцентом (мабуть, дуже фальшивим):
— Чи я можу поговорити з сером Кевіном?
— Це Делла?
— Сер Кевін удома? — трохи гучніше спитала Робін. Вона сподівалася, що не доведеться отак брати і прикидатися міністеркою.
— Кевіне! — гукнула літня пані.— Кевіне, це Делла!
Почулося човгання; Робін чомусь уявила картаті капці.
— Алло?
— Кевіне, Ґерайнт щойно отримав вашого листа,— сказала Робін і скривилася, бо її вимова коливалася десь між Кардиффом і Пакистаном.
— Даруй, Делло, що ти кажеш? — слабким голосом спитав дід.
Він, вочевидь, недочував, і це було водночас і зручно, і не дуже. Робін заговорила гучніше, вимовляючи слова якомога чіткіше. Сер Кевін зрозумів її з третьої спроби.
— Я казав Ґерайнту, що звільнюся, якщо він негайно не вживе заходів,— нещасним голосом мовив він.— Ти — наша давня подруга, Делло, і справа була — і є — гідна, але я мушу думати про своє власне становище. Я його попереджав.
— Але чому, Кевіне? — спитала Робін і підняла ручку.
— Він тобі не показував мого листа?
— Ні,— чесно відповіла Робін, тримаючи ручку напоготові.
— О Боже,— зітхнув сер Кевін.— Ну, по-перше... невраховані двадцять п’ять тисяч фунтів — це серйозна справа.
— Що ще? — спитала Робін, швидко записуючи.
— Га?
— Ви сказали «по-перше». Що ще вас непокоїть?
Фоном Робін чула голос жінки, яка першою взяла слухавку. Гі тон був роздратований.
— Делло, я б краще не говорив про це по телефону,— ніби знітився сер Кевін.
— Це дуже сумно,— мовила Робін, намагаючись додати голосу солодкозвучної величі, притаманної Деллі Вінн.— Я сподівалася, що ви принаймні скажете мені, в чому справа, Кевіне.