— Так,— відповіла Робін, записуючи.— Добре.
— А я тим часом натякну Вінну, що знаю, чиї грошики йому до рук липнуть.
Робін уже виходила, коли Чизвелл раптом гукнув:
— Ви роботу персонального асистента часом не шукаєте?
— Прошу?
— Пішли б на місце Іззі? Скільки вам платить той детектив? Я напевно зміг би стільки само. Мені потрібна людина з головою і характером.
— Я... мене все влаштовує, як є,— відповіла Робін.
Чизвелл рохнув.
— Гхрм-м. Ну, може, воно й на краще. Може, в мене буде для вас ще робота, як упораємося з Вінном і Найтом. Можете йти.
І він відвернувся, поклавши руку на телефон.
Вийшовши під сонце, Робін глянула на екран мобільного. Страйк так і не передзвонив, але Метью надіслав назву пабу в Мейфері, неподалік Сариної роботи. Втім, Робін тепер ставилася до цього вечора позитивніше, ніж перед розмовою з Чизвеллом. Простуючи в бік Палати громад, вона почала навіть мугикати пісню Боба Марлі.
«А він мені казав, що ви в нього найкраща. О так. Казав».
26
Я настільки самотній — навіть тепер. Ми тут витримуємо цю самоту удвох.
Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»
Була четверта ранку — сповнена безнадії година, коли безсонні, тремтячи, живуть у світі лункої тіні, й буття видається крихким і дивним. Страйк був задрімав, аж тут рвучко прокинувся на лікарняному стільці. Якусь мить він відчував тільки біль у всьому тілі й голод, що шарпав шлунок. А тоді побачив дев’ятирічного небожа Джека — той непорушно лежав на ліжку з гелевими подушечками на очах і трубкою в горлянці; тонші трубочки виходили з шиї та зап’ястка. Збоку з ліжка звисав пакет із сечею, й аж три крапельниці вливали свій уміст у тіло, таке маленьке і вразливе серед машин, що негучно гуділи серед замкненої тиші реанімації.
Десь за занавісками, які оточували Джекове ліжко, рипіли м’які туфлі медсестри. Страйка спершу не пускали ночувати тут на стільці, але статус знаменитості (хай і дрібної) плюс власна інвалідність зіграли йому на руку. Милиці стояли оперті на тумбочку. В палаті було спекотно, як зазвичай буває у шпиталях. Коли Страйкові відірвало ногу, він багато тижнів провів на отаких залізних лікарняних ліжках. Запах переносив назад у часи болю і жорстокого звикання до нового життя, коли все доводилося перелаштовувати до світу повсюдних перешкод, принижень і поневірянь.
Зашурхотіла занавіска, і зайшла медсестра, незворушна і практична у своєму однострої. Побачивши, що Страйк не спить, вона коротко й професійно усміхнулася до нього, тоді зняла з Джекового ліжка планшет і заходилася записувати покази з приладів, що стежили на кров’яним тиском і рівнем кисню. Закінчивши, вона пошепки спитала:
— Хочете чаю?
— Як він? — спитав Страйк, навіть не намагаючись приховати благання у голосі.— Які перспективи?
— Його стан стабільний. Немає причин хвилюватися. Все так, як має бути на цій стадії. Чаю?
— Так, було б чудово. Дуже дякую.
Коли за медсестрою зімкнулася занавіска, Страйк відчув, що сечовий міхур переповнений. Жалкуючи, що не попросив її подати милиці, Страйк підняв себе, тримаючись за спинку стільця, пострибав до стіни, взяв милиці й на них видибав з-за занавіски і рушив до яскравого прямокутника в кінці темної палати.
Помочившись у пісуар під синім світлом (щоб наркомани не бачили, де вена), Страйк пішов до приймальні, де вчора вдень сидів і чекав, поки Джека вивезуть з операційної. Компанію йому склав батько одного з Джекових друзів, у якого той мав ночувати, аж тут у нього луснув апендикс. Чоловік рішучо налаштувався не кидати Страйка на самоті, поки «небезпека для малого не минеться», і весь час, поки Джек лишався в операційній, знервовано просторікував про «вік, у якому вони швидко оговтуються», про «міцного малого паразита» і про те, як «пощастило, що від школи до нас п’ять хвилин», а ще — раз у раз — про Люсі та Грега, які «розпсихуються». Страйк мовчав і ледве чув ту балачку, готувався до найгіршого і що півгодини писав Люсі повідомлення, звітуючи про поточну ситуацію.
Ще в операційній.
Новин поки що немає.
Нарешті прийшов хірург і повідомив, що Джек, якого довелося реанімувати по прибутті до шпиталю, витримав операцію, мав «важкий сепсис» і скоро буде переведений до палати інтенсивної терапії.
— Я приведу його друзів! — зрадів приятель Грега і Люсі.— Хай його підтримають, принесуть картки з покемонами...