Сказавши ці слова, Робін пригадала, як прочинила дерев’яні двері, досі теплі від денного сонця, як їй зводило страхом горлянку на думку про те, що зараз вона скаже Метью про скасування шлюбу. Вона гадки не мала, з чим доведеться мати справу.
— Розумієш, Меттова мама померла зовсім нещодавно, тож Джефрі дуже злякався за Метта... але обійшлося,— повторила Робін, сьорбнувши ледь теплого чаю. Вона дивилася на жінку за шинквасом, яка накладала запечені боби на тарілку худому підлітку.
Страйк дивився на Робін. «У всьому винні тропічні бактерії».
— Мабуть, справді було страшно,— сказав він.
— Ну, веселого небагацько,— відповіла Робін, дивлячись тепер на свої короткі чисті нігті, а тоді глянула на годинник.— Якщо хочеш покурити, то саме час, бо скоро Джека привезуть назад.
Один з курців надворі був у піжамі. Він привіз із собою крапельницю і тримався за неї, мов за пастушу патерицю, щоб не впасти. Страйк підкурив цигарку і випустив дим у чисте блакитне небо.
— Я не спитав, як пройшла твоя річниця.
— Вибач, що не змогла вийти на роботу,— швидко озвалася Робін.— Уже все забронювали, і...
— Я не про те питаю.
Робін завагалася.
— Правду кажучи, так собі.
— А, зрозуміло. Іноді, коли треба святкувати на вимогу...
— Саме так,— кивнула Робін.
Ще недовга пауза, а тоді вона спитала:
— Лорелея, я так розумію, сьогодні працює?
— Мабуть,— відповів Страйк.— Що сьогодні, субота? Так, гадаю, працює.
Вони стояли мовчки, поки Страйкова цигарка зменшувалася міліметр по міліметру, дивилися на відвідувачів і на «швидкі». Відчуття ніяковості не було, але повітря ніби повнилося питаннями й недомовками. Кінець кінцем Страйк втиснув недопалок у велику попільничку (більшість курців її ігнорувала) і глянув на годинник.
— Двадцять хвилин тому сіли в літак,— сказав він, прочитавши повідомлення від Люсі.— О третій мають бути тут.
— Що сталося з твоїм мобільним? — спитала Робін, глянувши на щільно заліплений скотчем екран.
— Я на нього впав,— відповів Страйк.— Куплю новий, коли Чизвелл нам заплатить.
Дорогою назад до палати вони зустріли рентгенівський апарат, який звідти якраз вивозили.
— Грудна клітка в нормі! — повідомив рентгенотехнік, який штовхав апарат.
Ще годину просиділи біля Джека, тихо розмовляючи, а тоді Робін пішла по чай і шоколадні батончики з автомата. Все це вони спожили у приймальні, а Робін тим часом розповіла Страйкові про свої відкриття стосовно благодійного фонду Віннів.
— Ти себе просто перевершила,— сказав Страйк, доїдаючи другий «Марс».— Чудова робота, Робін.
— Нічого, що я розповіла Чизвеллу?
— Ні, так і треба було. Часу обмаль, ще й Мітч Патерсон винюхує. Ця жіночка, Кертис-Лейсі, прийняла запрошення на прийом?
— Знатиму в понеділок. А що Барклей? Як у нього справи з Джиммі Найтом?
— Досі нічого корисного,— зітхнув Страйк, потерши щетину, яка вже перетворювалася на бороду,— але я не втрачаю надії. Барклей молодець. Дуже схожий на тебе. Має чуття на цю роботу.
У приймальню човгаючи зайшла родина. Батько хлипав носом, мама ридала. Син, якому було на вигляд років шість, витріщився на відсутню Страйкову ногу так, ніби це був ще один елемент кошмару, в якому він раптом опинився. Страйк і Робін перезирнулися й пішли. Вона несла його чай, поки Страйк управлявся з милицями.
Знову сівши над ліжком Джека, Страйк спитав:
— Як відреагував Чизвелл, коли ти розповіла йому про Вінна?
— Дуже зрадів. Власне, він мені запропонував піти до нього на роботу.
— Я дивуюся, що тобі її не пропонують частіше,— незворушно сказав Страйк.
Тут у ногах у Джека знову з’явилися анестезіолог і хірург.
— Ну, все йде добре,— повідомив анестезіолог.— Рентген чистий, температура спадає. Такі вже ці діти,— усміхнувся він до Робін.— Дуже швидко стає і добре, і погано. Ми перевіримо, як йому буде з меншою кількістю кисню, але гадаємо, що тепер справи підуть вгору.
— Слава Богу,— сказала Робін.
— Тобто він житиме? — спитав Страйк.
— О так, це вже напевно,— трохи зверхньо відповів хірург.— Ми, знаєте, свою справу знаємо.
— Треба повідомити Люсі,— пробурмотів Страйк і спробував підвестися, але не зміг, бо від добрих новин заслаб так, як не слабів від поганих. Робін подала йому милиці й допомогла піднятися. Коли він докульгав до приймальні, вона знову сіла, гучно видихнула і на мить притулила долоні до обличчя.