Коли б люди знали про режим нашого життя в тому будинку, то вони визнали б нас за божевільних — правда, божевільних цілком сумирних. Наша самотність була абсолютною. Ми взагалі не пускали до себе ніяких візитерів.
Навіть місцезнаходження нашого усамітнення ретельно утаємничувалося від моїх колишніх знайомих, до того ж Дюпен уже багато років не цікавився Парижем, а Париж — Дюпеном. Ми існували тільки в собі і для себе.
Примхою фантазії (бо як це ще можна назвати?) мого приятеля була його закоханість в Ніч саму по собі, і з цим bizarrerie,[1] як і з усіма іншими його дивацтвами, я покірливо змирився, віддаючись його несамовитим примхам з повним самозабуттям. Божественний морок сам не міг постійно перебувати з нами, але ми могли імітувати його присутність. При перших ранкових променях ми зачиняли всі масивні віконниці нашого старого будинку і запалювали дві тоненькі свічки, які, випускаючи сильні пахощі, випромінювали примарне і зовсім слабке світло. В їх мерехтінні наші душі поринали у мрії — ми читали, писали або розмовляли, доки годинник не попереджав нас про прихід справжньої Темряви. І тоді ми, рука в руку, виходили на вулицю, продовжуючи обговорювати теми дня, або безцільно блукали до пізньої години, шукаючи серед химерних ліхтарів та тіней багатолюдного міста ту безкінечність розумового збудження і піднесення, яку дарує спокійне споглядання.
У такі години я не міг не помічати і не захоплюватися своєрідним аналітичним даром Дюпена (хоча — виходячи з його багатої уяви — я вже був налаштований відчути його). Здавалося, він також з великим задоволенням цим даром користувався — хоча скоріше він захоплювався саме тим, що демонстрував його — і не приховував задоволення, яке отримував від цього. Вдоволено сміючись, було, хвалився мені, що людські душі для нього — відкрита книга, і мав звичку відразу супроводжувати свої слова приголомшливими доказами того, як досконало читає він у душі моїй. В такі моменти його манери були байдужими й відстороненими, очі — позбавленими будь-якого виразу, а голос його, зазвичай низький тенор, піднімався до дисканту, звук якого міг би видатися дратівливим, якби не продуманість та абсолютна чіткість дикції. Спостерігаючи за ним у хвилини такого настрою, я часто неквапливо розмірковував про давню філософію Двоїстої Душі7 і розважав себе, уявляючи подвійного Дюпена — творця і аналітика.
Щойно сказане мною аж ніяк не означає, що я вдаюся в подробиці якоїсь таємниці чи вигадую якусь небувальщину. Притаманні цьому французу риси, про які я розповів, були лише продуктом збудженого або, можливо, хворобливого розуму. Але про характер його зауважень, що їх він робив у згадувані мною періоди, найкраще розповість конкретний приклад.
Якось уночі йшли ми довгою брудною вулицею поблизу Пале-рояля.8 Жоден з нас, заглибившись у думки, не промовив ані півслова щонайменше протягом п'ятнадцяти хвилин. Раптом Дюпен порушив мовчання такими словами:
— Такому курдупелю краще грати в театрі вар'єте.9
— Та отож, — відповів я мимоволі, вже не вперше зауважуючи (так сильно я був поглинутий своїми роздумами), що сказане ним якимось дивним чином збіглося з моїми власними міркуваннями. За мить я схаменувся, і моєму здивуванню не було меж.
— Дюпене, — сказав я серйозно. — Я цього просто не можу збагнути. Не приховую свого здивування і вже боюся вірити своїм відчуттям. Яким чином ви взнали, що я думав про ...? — Тут я зробив паузу, аби пересвідчитися, чи справді він знав, про кого я думав.
— ... про Шантільї, — сказав він. — А чому ви зробили паузу? Для себе ви зміркували, що його ліліпутський зріст не дасть йому змоги отримати роль у трагедії.