– Гадаєте, таким чином ми можемо щось дізнатись?
– Скажу відверто, Гастінґсе, я не надто надіюсь. Цей чоловік, цей невідомий «Х», очевидно пишається своїми здібностями. Він не з тих, хто прокладає шлях, яким можна слідувати напростець.
– То насправді з «АВС» жодної користі.
– Не в тому сенсі, який ви маєте на увазі.
– А в іншому сенсі?
Пуаро відповів не відразу. Він повільно сказав:
– Відповідь: так, із цього є користь. Ми стикнулися з незнайомим персонажем. Він ховається в темряві й прагне там і залишатись. Але в самій природі речей він не в змозі не проливати на себе світло. В якомусь сенсі нам нічого про нього не відомо, з іншого боку, ми вже знаємо чимало. Я бачу, як його постать помалу набирає форм: чоловік, який чітко й добре друкує, який купує папір високої якості, якому дуже потрібно самовиразитись. Я бачу його дитиною, яку, можливо, ігнорували чи уникали, бачу, як він зростав із внутрішнім відчуттям меншовартості, в боротьбі з несправедливістю… Бачу, як те внутрішнє прагнення відстояти себе, сфокусувати увагу на собі стає сильнішим, бачу події, обставини, які руйнують це прагнення, нагромаджуючи, можливо, ще більше приниження. І в його душі сірник уже піднесено до порохової доріжки.
– Це лише здогад, – заперечив я. – Він практично ніяк не допоможе.
– Ви надаєте перевагу недогарку сірника, попелу від цигарки та черевикам із шипами! Завжди так було. Але ми як мінімум можемо поставити собі кілька практичних запитань. Чому «АВС»? Чому місіс Ашер? Чому Андовер?
– Минуле жінки видається доволі простим, – задумався я. – Розповіді тих двох чоловіків розчарували. Вони не сказали нам більше, ніж уже було відомо.
– Правду кажучи, я багато й не очікував. Але ми не могли не звернути увагу на двох можливих кандидатів на вбивство.
– Насправді ви ж не думаєте…
– Існує принаймні можливість, що вбивця живе в Андовері чи поблизу нього. Це є варіантом відповіді на наше запитання: «Чому Андовер?» Що ж, у потрібний нам час у крамниці побували два чоловіки. Кожен із них міг би бути вбивцею. І досі немає нічого, що вказало б нам, що той чи другий не вбивця.
– То, мабуть, та велика неповоротка тварюка, Ріддел, – зауважив я.
– О, я схильний, не роздумуючи, виправдати Ріддела. Він був знервований, бушував, очевидно, почувався незручно…
– Але насправді це лише вказує…
– На особу, яка діаметрально протилежна тій, що написала листа з підписом «Абеткар». Марнославство і самовпевненість – ось характеристики, які нам слід шукати.
– Когось, хто любить показати себе?
– Можливо. Але деякі люди за нервовою і скромною манерою приховують достатньо марнославства і самовдоволення.
– Ви ж не вважаєте, що той дрібний містер Партридж…
– Для нього це більш типово. Він поводиться так, як поводився б автор листа, – відразу йде в поліцію, виштовхує себе на перший план, насолоджується своїм становищем.
– Ви справді так вважаєте?
– Ні, Гастінґсе. Особисто я вірю, що вбивця не з Андовера, але ми не повинні нехтувати жодною гілкою розслідування. І хоча я й казав «він» увесь час, ми не повинні виключати можливість, що тут уплутана жінка.
– Невже!
– Метод нападу чоловічий, я погоджуюсь. Але анонімні листи пишуть радше жінки, а не чоловіки. Треба брати це до уваги.
Я кілька хвилин мовчав, потім сказав:
– І що робитимемо далі?
– Мій енергійний Гастінґсе, – сказав Пуаро і всміхнувся мені.
– То що ми робитимемо?
– Нічого.
– Нічого? – В моєму голосі чітко пролунало розчарування.
– Хіба я чарівник? Маг? Що б ви хотіли, щоб я зробив?
Прокручуючи справу в голові, я зрозумів, що відповідь дати важко. Однак я був переконаний, що слід щось робити, а не сидіти склавши руки.
Я сказав:
– Маємо довідник «АВС», папір і конверт…
– Ясна річ, робота з цим ведеться. Поліція має всі засоби у своєму розпорядженні для такого типу розслідування. Якщо тут можливо щось розкопати, то будьте певні, що вони це зроблять.
Довелося мені задовольнятися цим.
У наступні дні я помітив, що Пуаро, як не дивно, ухилявся від того, щоб обговорювати цю справу. Коли я намагався знову торкнутися цієї теми, він нетерпляче відмахувався від неї.
У своїх думках я побоювався, що зрозумів його намір. З убивством місіс Ашер Пуаро зазнав поразки. Абеткар кинув йому виклик – і переміг. Мій друг, звиклий до безперервної послідовності успішних справ, був чутливий до своєї поразки – настільки, що навіть не міг витримати обговорення цієї теми. Можливо, це було ознакою дріб’язковості в такій великій людині, але навіть найрозсудливіші з нас схильні до того, що голову затьмарюють колишні успіхи. У випадку з Пуаро процес затьмарення голови тривав роками. Не дивно, що наслідки цього нарешті стали помітними.