Але от — я знову пишу якісь дурниці. Ти кохаєш мене, а я кохаю тебе, кохаю, кохаю!
Твоя навіки
Белла
Ні адреси, ні дати. Пуаро спохмурнів і віддав листа мсьє Оте.
— І що ви про це думаєте?
Слідчий суддя стенув плечима.
— Очевидно, мсьє Рено мав стосунки з цією англійкою, Беллою. Приїхав сюди, познайомився з мадам Добрей, зав’язалась інтрижка. Ту, іншу, він почав забувати, а вона щось запідозрила. У цьому листі — недвозначна погроза. Мсьє Пуаро, на позір нам здалося, що справа дуже проста. Ревнощі! Той факт, що мсьє Рено закололи у спину, здавалося, вказував на те, що злочин скоїла жінка.
Мій друг кивнув.
— Удар у спину — так, але ж не могила! Важка й виснажлива праця — викопати могилу, не жіноча, мсьє. Таке міг зробити лише чоловік.
— Так, так, а ми про це й не подумали, — захоплено вигукнув комісар.
— Як я вже сказав, — вів далі мсьє Оте, — на позір справа здалася нам простою, але ті чоловіки в масках і лист до вас ускладнюють справу. Тепер ми маємо зовсім різні обставини, геть не пов’язані між собою. Як вважаєте, лист, написаний вам, міг стосуватися «Белли» і її погроз?
Пуаро похитав головою.
— Навряд. Такий чоловік, як мсьє Рено, який зазнав багатьох пригод у далеких краях, не просив би захистити себе від жінки.
Слідчий схвально кивнув.
— Цілковито згоден. Тоді розгадки цього листа нам варто шукати…
— У Сантьяго! — підхопив комісар. — Я негайно надішлю телеграму в тамтешню поліцію, щоб мені детально описали спосіб життя покійного, його романи з жінками, ділові зв’язки, друзів і ворогів. Після цього ми неодмінно розкриємо секрет його загадкового вбивства.
Мсьє Бекс обвів поглядом кімнату, чекаючи підтримки.
— Чудово! — з ентузіазмом вигукнув Пуаро.
— Його дружина теж може навести нас на слід, — докинув мсьє Оте.
— Ви більше не знаходили листів від цієї Белли серед речей мсьє Рено? — запитав детектив.
— Ні. Звісно, ми чи не найперше переглянули всі папери в його кабінеті. Але нічого цікавого не знайшли. Усе чистеньке-рівненьке. Єдине, що нас здивувало, — це його заповіт. Ось він.
Пуаро переглянув документ.
— Цікаво. Тисяча фунтів — у спадок містерові Стонору. Хто це?
— Секретар мсьє Рено. Він залишився жити в Англії, але раз чи два приїжджав сюди на вихідні.
— А все решта лишається одноосібно коханій дружині Елоїзі. Написано просто, але має законну силу. Завірено двома служницями, Денізою і Франсуазою. Не бачу нічого незвичайного. — Мій друг віддав аркуш слідчому судді.
— Здається, ви не помітили… — почав Бекс.
— Дату? — озвався Пуаро. — Помітив. Заповіт складено два тижні тому. Можливо, тоді він уперше відчув небезпеку. Багато заможних чоловіків помирає, не залишивши останньої волі, бо не думають про майбутню смерть. Але не поспішаймо робити висновки. Із заповіту видно його прихильність до дружини і вірність їй, попри всі амурні пригоди.
— Так, — із сумнівом у голосі сказав мсьє Оте. — Але, мабуть, заповіт не зовсім справедливий до сина, який повністю ставиться в залежність від матері. Якщо вона надумає вдруге вийти заміж, а чоловік почне керувати нею, юнак може не отримати ані пенні з батькових грошей.
Пуаро знизав плечима.
— Людина — істота марнославна. Мсьє Рено, вочевидь, був упевнений, що його вдова ніколи не захоче вийти заміж удруге. Та й, гадаю, залишити всі гроші матері було розумним рішенням. Сини багатих батьків, як відомо, часто пускаються берега.
— Що ж, мабуть, ви маєте рацію. А тепер, мсьє Пуаро, чи не хочете подивитися на місце злочину? На жаль, тіло вже забрали, але ми сфотографували його з усіх боків, тож коли знімки будуть готові, ми негайно їх вам надамо.
— Дякую, мсьє, ви дуже люб’язні.
Комісар підвівся.
— Ходімо, панове.
Він відчинив двері й манірним поклоном запросив Пуаро пройти вперед. Той теж якнайчемніше вклонився, пропускаючи комісара.
— Після вас, мсьє.
— О, ні, тільки після вас.
Нарешті вони таки вийшли у передпокій.
— Ота кімната — то кабінет? — запитав раптом детектив, глянувши на двері навпроти.
— Так. Хочете зайти? — Комісар відчинив двері, і ми зайшли.
Кімната, що її мсьє Рено обрав для себе, була невелика, але обставлена дуже зручно і зі смаком. Біля вікна стояв робочий стіл із багатьма шухлядками. Перед каміном розмістилися два крісла, обтягнуті шкірою, між ними стояв круглий столик, завалений найновішими книжками й журналами. Ліворуч і праворуч висіли книжкові полиці, а навпроти вікна під стіною стояв вишуканий дубовий сервант, на вершині якого красувалася підставка для караф. Завіси та портьєра були м’якого сірого кольору, їм у тон було підібрано килим.