— Ma foi! Гострий! Симпатичне маленьке знаряддя вбивства!
— На жаль, відбитків пальців на ньому знайти не вдалося, — з жалем повідомив Бекс. — Мабуть, убивця був у рукавичках.
— Аякже, — презирливо кинув Пуаро. — Навіть у Сантьяго знають, що в таких випадках треба вдягати рукавички. Кожен англійський пуцьвірінок це знає — а все завдяки тому, що каталоги Бертільйонової системи[36] тепер відкриті й доступні для преси. Але водночас мене дуже тривожить, що відбитків немає. Адже так легко і спокусливо залишити відбитки іншої людини! Щоб поліція тішилася. — Мій друг похитав головою. — Боюся, ох, боюся, що наш злочинець — не прихильник методу. Або він мав дуже мало часу. Побачимо.
Він поклав тіло так, як воно лежало.
— Гм, під плащем — сама тільки білизна, — зауважив детектив.
— Так, слідчий суддя вважає, що це досить дивно.
У цю мить у двері постукали. Бекс пішов відчиняти. На порозі стала Франсуаза і спробувала зазирнути всередину.
— Що там таке? — нетерпляче спитав комісар.
— Мадам. Вона просила передати, що почувається краще і готова прийняти слідчого суддю.
— Добре, — різко відказав Бекс. — Скажіть про це мсьє Оте і передайте, що ми зараз прийдемо.
Пуаро на мить затримався й озирнувся на тіло. Мені здалося, що він зараз звернеться до покійника і пообіцяє не заспокоюватися, поки не буде знайдено вбивцю. Але коли мій друг заговорив, його слова прозвучали дивно й невідповідно до урочистості моменту.
— Його плащ дуже поношений, — збентежено промовив він.
Розділ п’ятий
Розповідь місіс Рено
Мсьє Оте зустрів нас у передпокої, і ми всі разом піднялися за Франсуазою на другий поверх. Пуаро йшов зигзагом, а на мій здивований погляд відповів:
— Не дивно, що слуги чули, як мсьє Рено піднімався сходами, тут кожна дошка рипить так, що й мертвого підніме!
Нагорі від сходів убік відгалужувався коридорчик.
— Крило для слуг, — пояснив комісар Бекс.
Ми пішли коридором в протилежний бік, і Франсуаза постукала в останні двері праворуч.
Слабкий голос запросив увійти, і ми пройшли в осяяну сонцем велику кімнату, вікно якої виходило на море. Вода синіла і блищала за чверть милі[37] від будинку.
На кушетці, обкладена подушками, лежала висока і неймовірно красива жінка. За спиною в неї стояв доктор Дюран. Жінка була середнього віку, але її волосся, колись темне, тепер майже повністю посивіло. А втім, від цієї пані віяло силою і життям. Із першого погляду було видно, що це une maîtresse femme[38], як кажуть французи.
Вона величаво кивнула на знак привітання.
— Прошу вас, сідайте, панове.
Ми посідали на стільці, а секретар слідчого судді вмостився за столом.
— Сподіваюся, мадам, — почав мсьє Оте, — ми не дуже потривожимо вас запитаннями про нічні події?
— Аж ніяк, мсьє. Я розумію, що важить кожна хвилина, адже підлих убивць треба знайти і покарати.
— Гаразд, мадам. Думаю, вам буде легше, якщо я ставитиму запитання, а ви на них відповідатимете. О котрій годині ви вчора лягли спати?
— О пів на десяту, мсьє. Я була втомлена.
— А ваш чоловік?
— Думаю, десь через годину.
— Він був схвильований чи засмучений?
— Ні, не більше ніж завжди.
— Що сталося потім?
— Ми спали. Я прокинулася від того, що чиясь рука затисла мені рота. Намагалася закричати, але не змогла. У кімнаті було двоє чоловіків. Обидва в масках.
— Можете описати їх, мадам?
— Один був дуже високий і мав довгу чорну бороду, а другий — низький і товстий, із рудуватою бородою. В обох на головах були капелюхи, насунуті на очі.
— Гм, — задумливо мовив слідчий суддя, — щось забагато борід, думається мені…
— Гадаєте, то були накладні бороди?
— Так, мадам. Але прошу, розказуйте далі.
— Мене тримав низький. Він запхав мені в рота кляп, а потім зв’язав руки й ноги. Другий стояв біля мого чоловіка. Він схопив із моєї тумбочки біля ліжка кинджал, який я використовую для розрізання паперу, і тримав його просто навпроти його серця. Коли низький закінчив зв’язувати мене, то підійшов до свого спільника, і вони удвох змусили чоловіка встати і піти разом у гардеробну, це сусідня кімната. Я мало не зомліла від жаху, але намагалася дуже уважно слухати, що там відбувається.
Утім, вони говорили дуже тихо. Я тільки розчула, що говорять грубою іспанською, як у деяких місцях у Південній Америці. Здавалося, вони щось вимагали від мого чоловіка, а тоді розізлилися й почали говорити трохи голосніше. Здається, високий спитав: «Ти знаєш, чого я хочу? Секрет! Де він?». Не розчула, що відповів мій чоловік, але у відповідь почулося: «Ти брешеш! Ми знаємо, він у тебе. Де ключі?».