А потім я почула звуки, ніби хтось соває шафи. У гардеробі мого чоловіка за шафою є сейф, де він завжди тримав доволі велику суму готівки. Леоні сказала мені, що сейф зламали і гроші забрали, але, очевидно, того, що вони шукали, в сейфі не було, бо я почула, як високий чоловік почав лаятися й наказав моєму чоловікові вдягнутися. А потім якийсь звук у будинку налякав їх, бо вони заштовхали чоловіка до мене в кімнату напіводягненого.
— Pardon, — втрутився Пуаро, — а іншого виходу з гардеробу немає?
— Ні, мсьє, тільки одні двері в мою кімнату. Вони швидко провели мого чоловіка повз мене, низький ішов попереду, а високий позаду, досі з кинджалом у руці. Пол спробував вирватися, щоб підійти до мене. Я побачила його очі, сповнені жаху. Він звернувся до своїх конвоїрів: «Мені треба з нею поговорити». А тоді підійшов до краю ліжка і сказав: «Усе гаразд, Елоїзо. Не бійся. Я повернуся ще до світанку». Але хоча він намагався говорити спокійно, в його очах я бачила жах. Потім вони знову штовхнули його до дверей, і високий сказав: «Іще один звук — і ти труп, зрозуміло?»
Після цього я, мабуть, зомліла. Наступне, що я пам’ятаю, — як Леоні розтирала мені зап’ястки і давала бренді.
— Мадам Рено, — озвався слідчий, — ви знаєте хоч приблизно, що шукали вбивці?
— Навіть не уявляю, мсьє.
— Ваш чоловік чогось боявся?
— Так. Я бачила, що він змінився.
— Давно?
Місіс Рено подумала.
— Днів десять тому.
— Не раніше?
— Може, й раніше. Але я тільки тоді помітила.
— Ви колись питали свого чоловіка про причину змін?
— Раз запитала. Він рішуче відмахнувся. Але я точно бачила: його щось дуже тривожить. Та оскільки він хотів приховати від мене свою тривогу, я намагалася вдавати, що нічого не помічаю.
— Ви знали, що він звернувся по допомогу до детектива?
— Детектива? — здивовано вигукнула місіс Рено.
— Так, до цього джентльмена — мсьє Еркюля Пуаро. — Той вклонився. — Він приїхав сьогодні на прохання вашого чоловіка. — Слідчий суддя дістав із кишені листа від містера Рено й передав його жінці.
Та вражено прочитала текст.
— Я нічого про це не знала. Вочевидь, він добре усвідомлював небезпеку.
— А тепер, мадам, благаю вас відповісти мені відверто. Чи були в житті вашого чоловіка в Південній Америці епізоди, що допомогли б нам краще розслідувати це вбивство?
Місіс Рено глибоко задумалася, але потім похитала головою.
— Не можу пригадати жодного. Звичайно, в мого чоловіка було багато ворогів, людей, яких він так чи так обійшов, але якогось конкретного випадку я не згадаю. Не стверджую, що таких не було, але мені про це нічого не відомо.
Слідчий задумливо погладив бороду.
— Ви можете визначити час усіх тих нічних подій?
— Так, точно пам’ятаю, що годинник на каміні пробив другу. — Жінка кивнула на дорогий годинник, обшитий шкірою, на камінній полиці.
Пуаро підвівся, ретельно оглянув годинника і задоволено кивнув.
— А ось іще дещо! — вигукнув мсьє Бекс. — Наручний годинник, якого вбивці, мабуть, випадково скинули з тумбочки, не підозрюючи, що ця річ може свідчити проти них. Годинник розбився!
Він акуратно зібрав уламки розбитого скла. Раптом його обличчя змінилося, виражаючи неймовірний подив.
— Mon Dieu! — скрикнув комісар.
— Що таке?
— Стрілки годинника показують на сьому!
— Не може бути! — вражено вигукнув слідчий суддя.
Але мій друг, як завжди спокійний, узяв розбитого годинника в розгубленого комісара й приклав до вуха. Всміхаючись, він пояснив:
— Скло розбите, але годинник досі йде.
Комісар полегшено зітхнув, але мсьє Оте знову стривожився.
— Але ж зараз не сьома?
— Ні, — м’яко пояснив Пуаро, — зараз лише трохи по п’ятій. Мабуть, годинник спішить, мадам?
Місіс Рено спохмурніла.
— Спішить, але я не думала, що аж так.
Слідчий суддя нетерпляче відмахнувся від годинника й почав розпитувати далі.
— Мадам, вхідні двері були розчахнуті. Ми майже не сумніваємося, що злочинці зайшли через них, але чому вони були не замкнені? Маєте варіанти пояснень?
— Можливо, мій чоловік увечері пішов погуляти й забув замкнути двері, коли повернувся.
— А таке могло статися?
— Легко. Він був дуже неуважний.
Місіс Рено сердито зсунула брови, так ніби ця риса в покійному чоловікові неабияк її дратувала.
— Можна, гадаю, зробити один висновок, — раптом заговорив комісар. — Оскільки чоловіки змусили мсьє Рено вдягтися, мабуть, те місце, куди вони хотіли його повести і де лежав «секрет», було на певній відстані від дому.