Слідчий суддя кивнув.
— Так, далеко, але не дуже, бо він пообіцяв вернутися до ранку.
— О котрій годині відходить останній потяг із Мерлінвіля? — запитав Пуаро.
— О 23 : 50 в один бік і о 00 : 17 в інший, але, мабуть, на них десь чекав автомобіль.
— Звичайно, — трохи розчаровано мовив детектив.
— Але так нам випадає шанс знайти їх, — зрадів слідчий. — Автомобіль із двома іноземцями могли легко помітити. Це чудова зачіпка, мсьє Бексе.
Він усміхнувся сам до себе, та одразу ж посерйознішав і звернувся до місіс Рено:
— Маю це одне запитання. Ви знаєте когось на прізвище Дювін?
— Дювін? — задумливо повторила жінка. — Ні, не думаю.
— І ніколи не чули, щоб ваш чоловік згадував це прізвище?
— Ніколи.
— А не знаєте людини, охрещеної під іменем Белла?
Мсьє Оте дуже уважно дивився на місіс Рено, сподіваючись уловити найменшу ознаку злості чи збентеження… Але вона просто спокійно похитала головою. Тож він продовжив розпитувати.
— Ви знаєте, що у вашого чоловіка вчора ввечері були гості?
Тепер він помітив, як її щоки спалахнули, але місіс Рено стримано сказала:
— Ні. Хто?
— Жінка.
— Справді?
Але слідчий суддя не захотів говорити більше. Навряд чи мадам Добрей була пов’язана зі злочином, тож він вирішив не засмучувати місіс Рено даремно.
Мсьє Оте подав знак комісарові, той кивнув. А тоді підвівся, перейшов кімнату й повернувся з глеком у руках — ми вже бачили його в повітці. Дістав із глека кинджал.
— Мадам, — м’яко сказав він, — упізнаєте?
Місіс Рено тихо скрикнула.
— Так, це мій. — Раптом вона побачила червоне на гострому кінчику, і в її широко розплющених очах відбився жах. — Це… кров?
— Так, мадам. Вашого чоловіка вбили цією зброєю. — Комісар швидко сховав кинджал. — Ви певні, що вчора він лежав у вас на тумбочці?
— Так, так. Це був подарунок від сина. Під час війни він служив у повітряних силах. Записався старшим, ніж був насправді. — У материнському голосі забриніла гордість. — Кинджал зроблено зі спеціального дроту, що використовується в літаках. Це сувенір від сина на згадку про війну.
— Зрозуміло, мадам. До речі, запитаю вас іще дещо. Де тепер ваш син? Йому необхідно негайно надіслати телеграму.
— Джек? Він зараз пливе через океан у Буенос-Айрес.
— Що?
— Так. Чоловік якраз учора надіслав йому телеграму. Спершу послав його в Париж у справах, а тоді виявив, що йому негайно доведеться їхати в Південну Америку. Із Шербура вчора ввечері відпливав корабель у Буенос-Айрес, тож син сів на нього.
— Ви знаєте, що за невідкладні справи чекали на вашого сина в Буенос-Айресі?
— Ні, мсьє, нічого про це не знаю, але Буенос-Айрес — не останнє місто, яке має відвідати син. Потім він має поїхати в Сантьяго.
Цієї миті слідчий суддя і комісар в один голос вигукнули:
— Сантьяго! Знову Сантьяго!
Усі ми стояли приголомшені, аж тут Пуаро, який увесь час замріяно дивився у вікно і, здавалося, мало що чув, підійшов до місіс Рено і з легким поклоном попросив її:
— Pardon, мадам, дозволите я огляну ваші зап’ястки?
Трохи здивована, жінка простягнула йому руки. На зап’ястках червоніли глибокі сліди від мотузок, які врізалися в тіло. Поки він оглядав їх, я помітив, що вогник захвату, який засяяв в очах детектива, раптово згас.
— Вам, мабуть, дуже боліло, — сказав він спантеличено.
А слідчий не вгавав:
— Мсьє Рено-молодшому необхідно негайно вислати радіограму. Він конче мусить розказати нам усе про свою поїздку в Сантьяго. — Мсьє Оте повагався. — Я сподівався, що він десь неподалік, мадам, і нам не довелося б завдавати вам страждань зайвий раз… — він замовк.
— Ви кажете про упізнання тіла? — тихо мовила вдова.
Слідчий суддя кивнув.
— Я сильна жінка, мсьє. Витримаю все, що мені доведеться витримати. Я готова. Зараз.
— Та ні, завтра буде не пізно, запевняю вас…
— Я воліла б зробити це тепер, — наполягла місіс Рено, і обличчя її спотворила гримаса болю. — Лікарю, коли ваша ласка, дайте мені руку.
Той схилився до неї, на плечі леді було накинуто шаль, і повільна процесія рушила сходами вниз. Мсьє Бекс заспішив уперед, щоб відімкнути двері повітки. Через хвилину чи дві на її порозі стала місіс Рено, бліда, але рішуча. За її спиною мсьє Оте перепрошував і розсипався у співчуттях, як заводний папуга.
Місіс Рено піднесла руку до обличчя.
— Хвилинку, панове, я опаную себе.
Вона прибрала руку від обличчя і подивилася вниз на мертвого чоловіка. І тоді надзвичайна витримка, яка досі надавала їй сил, зрадила жінці.