Вона скрикнула:
— Пол! Мій чоловік! О Боже! — І впала долілиць, непритомна.
Пуаро, який стояв якраз біля жінки, підняв їй повіку і знайшов пульс. Переконавшись, що вона справді зомліла, детектив відійшов і торкнув мене за лікоть.
— Який же я дурень, мій друже. Якщо існують на Землі кохання і щирий розпач, я почув їх у цьому голосі. Моя ідейка виявилася хибною. Eh bien! Треба починати спочатку.
Розділ шостий
Місце злочину
Лікар і мсьє Оте взяли непритомну жінку на руки і віднесли її в будинок. Комісар дивився їм услід, хитаючи головою.
— Pauvre femme[39], — пробурмотів він собі під носа. — Надто сильний шок. Але нічого не поробиш… А тепер, мсьє Пуаро, чи не хотіли б ви піти на те місце, де було скоєно вбивство?
— Коли ваша ласка, мсьє Бексе.
Ми пройшли через будинок і вийшли крізь вхідні двері. Дорогою Пуаро глянув на сходи, що вели на другий поверх, і невдоволено знизав плечима.
— Мені абсолютно незрозуміло, чому слуги нічого не чули. Рипіння тих сходів під ногами трьох чоловіків мало розбудити навіть мерців!
— Не забувайте, що то була середина ночі. Усі міцно спали.
Але Пуаро й далі супився, ніби відповідь його взагалі не задовольнила. На під’їзній доріжці він зупинився й поглянув угору на будинок.
— Чому вони найперше підійшли до вхідних дверей? Імовірність, що вони відімкнені, була дуже мала. Вони мали б ломитися у вікно.
— Але всі вікна на першому поверсі зачинені металевими віконницями, — заперечив комісар.
Детектив показав на одне вікно на другому поверсі.
— Це ж вікно спальні, де ми щойно були, правда? І ось, подивіться, росте дерево, по якому дуже легко вилізти нагору.
— Можливо, — визнав Бекс, — але тоді вони мали залишити сліди на клумбі.
Я подумав, що він має рацію. По обидва боки від сходів, що вели до вхідних дверей, розмістилися овальні клумби, засаджені багряними калачиками, а дерево, про яке говорив Пуаро, росло просто за клумбою, і до нього неможливо було дістатися, не наступивши на неї.
— Бачите, — продовжував комісар, — оскільки дощу давно не було, на дорозі й на стежках слідів не залишилося. Але на пухкому ґрунті клумби їх було б помітно.
Мій друг підійшов до клумби й уважно її оглянув. Як і казав Бекс, земля була рівна, без жодного сліду.
Детектив кивнув. Здавалося, він переконався у правоті комісара. Аж тут він розвернувся й пішов подивитися на другу клумбу.
— Мсьє Бексе, — покликав він. — Ось тут ціла купа слідів, спеціально для вас.
Поліцейський підійшов і усміхнувся.
— Дорогий мсьє Пуаро, та це ж сліди садівникових чобіт. До того ж тут вони нас не цікавлять, оскільки тут жодне дерево не росте, а отже, й до другого поверху неможливо дістатися.
— Це правда, — сказав Пуаро розчаровано. — То ви думаєте, що ці сліди нас не цікавлять?
— Аніскілечки.
Тоді на мій неймовірний подив детектив промовив:
— Я з вами не згоден. На мою скромну думку, ці сліди — найважливіше, що ми за сьогодні побачили.
Мсьє Бекс нічого не відповів, тільки стенув плечима. Він був надто вихований, щоб наполягати на власній думці.
Натомість запитав:
— Ідемо далі?
— Звісно. Сліди я огляну пізніше, — бадьоро оголосив Пуаро.
Комісар повів нас не дорогою до воріт, а стежкою, яка відгалужувалася праворуч. Трохи вигинаючись, вона вела за правий ріг будинку. Обабіч стежки росли акуратно підстрижені кущі, а в одному місці нам раптом відкрився проміжок, крізь який можна було помилуватися морем. У цьому проміжку стояла лавочка, а неподалік тулився старенький сарайчик. За кілька кроків рівний ряд невисоких кущів позначав край подвір’я вілли. Услід за мсьє Бексом ми переступили через цю огорожу й опинилися на порослому травою схилі. Я озирнувся і в захваті вигукнув:
— Та це ж поле для гольфу!
Бекс кивнув.
— Воно ще до кінця не добудоване, — пояснив комісар. — Поле планували відкрити наступного місяця. Саме робітники, які прийшли сюди працювати, знайшли вранці тіло.
Я скрикнув. Ліворуч від мене зяяла яма, якої я раніше не помітив, а біля неї лицем униз лежало тіло чоловіка! Серце в мене мало не вискочило з грудей, на мить мені здалося, що трагедія повторилася. Але комісар розвіяв мою ілюзію. Він ступив уперед і сердито закричав:
— Куди дивляться мої люди! Я чітко наказав їм стежити, щоб ніхто без дозволу не наближався до цього місця!
Чоловік, який лежав на землі, повернув до нас голову.
— Але в мене є дозвіл, — мовив він і повільно звівся на ноги.