— Шановний мсьє Жиро! — вигукнув комісар. — Я й не знав, що ви вже приїхали. Слідчий суддя нетерпляче на вас чекає.
Поки він говорив, я з цікавістю придивлявся до нового знайомця. Прізвище цього детектива з паризької Служби безпеки мені доводилося чути не раз, тож побачити його нарешті на власні очі було дуже цікаво. Це був високий чоловік років тридцяти, військової виправки, який мав русяве волосся і світлі вуса. Тримався він трохи зверхньо, ніби усвідомлюючи власну значущість. Бекс відрекомендував нас, назвавши Пуаро колегою. Очі паризького детектива зблиснули цікавістю.
— Я чув про вас, мсьє Пуаро, — сказав він. — Колись ваша слава йшла попереду вас, правда? Але тепер методи розслідування вже зовсім інакші.
— Утім, злочини залишилися ті самі, — м’яко зазначив мій друг.
Я одразу побачив, що Жиро налаштований вороже. Він не хотів ні з ким іти пліч-о-пліч, і мені подумалося: якщо він натрапить на якийсь важливий речовий доказ, то навряд чи комусь про нього розповідатиме.
— Слідчий суддя… — почав було знову комісар, але Жиро грубо його перебив:
— Що ви все носитеся з тим слідчим суддею! Світло — ось що зараз найважливіше. За кілька годин стемніє, і нічого не можна буде побачити. З деталями справи я ознайомлений, а ті, хто сидить у будинку, почекають до завтра. Та якщо ми збираємося знайти вбивць, саме тут треба шукати зачіпок! Це ваші поліцейські всю траву витовкли? Я думав, сучасна поліція вміє краще працювати.
— Звичайно, що вміє. Сліди, які вам так не подобаються, залишили робітники. Це вони знайшли тіло.
Детектив Жиро презирливо скривився.
— Я вже знайшов місце, де ті троє чоловіків продерлися крізь живопліт — але вбивці були хитрі. Сліди посередині можна впізнати — вони належать мсьє Рено, а ті, що обабіч, ретельно затерли. На сухій землі однаково багато не розгледиш, але злочинці не лишили слідству жодного шансу.
— Речові докази, — подав голос Пуаро, — ви їх шукаєте?
Жиро зміряв мого друга поглядом.
— Звичайно.
На вустах Пуаро заграла ледь помітна посмішка. Він вдихнув, щоб щось сказати, але стримався. Натомість нахилився до лопати.
— Саме цим інструментом викопали могилу, це точно, — промовив детектив з Парижа. — Але лопата вам ні про що не скаже. Вона належала Рено, а той, хто нею копав, був у рукавичках. Ось вони, — він ногою показав на рукавички для роботи в саду, що лежали поблизу. — Теж належали Рено або принаймні його садівникові. Кажу вам, ті, хто планував убивство, діяли дуже виважено. Рено закололи власним кинджалом і мали закопати власною лопатою. Вони розраховували не залишити слідів. Але мене круг пальця не обведеш. Завжди щось знаходиться! І я знайду!
Але мій друг уже зацікавився іншим: коротким непофарбованим шматком свинцевої труби, який лежав неподалік від лопати. Він легенько торкнувся його пальцем:
— А це теж належало вбитому? — запитав він, і я почув у його словах легку іронію.
Жиро стенув плечима, мовляв, не знає і знати не хоче.
— Та воно могло тут тижнями валятися. Мене такі речі не цікавлять.
— А от мене цікавлять, і то дуже, — солодким голосом проказав Пуаро.
Мені здалося, що він намагається подратувати паризького детектива, і йому явно це вдавалося. Жиро геть не люб’язно відвернувся, зауваживши, що не має часу на різні дрібниці, і знову гепнувся на землю шукати якісь ледь помітні сліди.
А тим часом Пуаро раптом кинувся до старого сарайчика і поторсав двері.
— Вони замкнені, — кинув через плече Жиро. — Утім, за ними нічого цікавого немає: там лише речі садівника. Лопату взяли не звідси, а з повітки, що стоїть із іншого боку будинку.
— Неймовірно! — захоплено пробурмотів до мене мсьє Бекс. — Він тут лише півгодини, а вже все знає! Що за чоловік! Воістину Жиро — найвидатніший детектив сучасності.
І хоча Жиро геть мені не подобався, його знання вразили і мене. Здавалося, він так і випромінює ефективність. Я не міг не зауважити, що Пуаро натомість поки що ніяк себе не проявив, і це мені геть не подобалося. Він, схоже, помічав лише якісь дивні дрібниці, які справи геть не стосувалися. Ніби в тон моїм думкам, мій друг несподівано запитав:
— Мсьє Бексе, скажіть мені, благаю, яке призначення цієї білої лінії, що нею оточене поле? Це знак для поліції?
— Ні, мсьє Пуаро, це для гри в гольф. Вона вказує, що тут має бути «бункер», як ми це називаємо.
— Бункер? — Пуаро повернувся до мене. — Це заглибина неправильної форми, наповнена піском і зі схилом з одного боку, правильно?
Я підтвердив.
— Ви граєте в гольф, мсьє Пуаро? — запитав Бекс.
— Я? Ніколи не грав і не гратиму. Жахлива гра! — Маленький бельгієць почав сердито пояснювати, чому не любить гольф. — Уявіть, кожна лунка має різну довжину. Перешкоди розміщено хаотично й не вивірено математично. Навіть трава навколо лунок часто буває підстрижена нерівно! Єдине, що мені подобається, — підставки під м’яч. Вони хоча б стоять симетрично!