«Заради Бога, приїздіть!»
Моє серце забилося частіше. Я віддав листа Пуаро.
— Нарешті, — сказав я. — Ось і незвичайна справа.
— Так, справді, — задумливо мовив детектив.
— Ви ж поїдете, правда? — спитав я.
Пуаро кивнув. Він дуже глибоко замислився, а тоді стрепенувся, ніби щось вирішивши, і глянув на годинника. Обличчя в мого друга було дуже похмуре.
— Бачте, mon ami, нам треба поспішати. Експрес рушає з вокзалу Вікторія об одинадцятій. Але не метушіться. Часу маємо вдосталь. Десять хвилин можемо поговорити. Ви ж поїдете зі мною, n’est-ce pas[13]?
— Ну…
— Ви ж казали, що ваш роботодавець кілька наступних тижнів зможе без вас обійтися?
— Так, але проблема не в тому. Містер Рено натякає, що справа дуже особиста.
— Ай, та з містером Рено я розберуся. До речі, мені знайоме це прізвище чи я помиляюся?
— Є такий відомий мільйонер із Південної Америки. Теж Рено. Не знаю, чи це той самий.
— Так, точно він! Ось чому в листі згадано про Сантьяго. Сантьяго — це в Чилі, а Чилі — це Південна Америка! Дивіться, як далеко ми вже просунулися в нашому розслідуванні!
— Господи, Пуаро, — захоплено сказав я, — та тут пахне грошиками. Якщо ми успішно все розплутаємо, то озолотимося!
— Я не був би такий упевнений, мій друже. Багатії не так і легко розлучаються зі своїми статками. Я-от колись на власні очі бачив знаного мільйонера, який поставив на коліна весь трамвай, щоб знайти загубленого півпенсовика.
Я визнав, що Пуаро має рацію.
— У будь-якому разі не гроші мене цікавлять, — продовжував детектив. — Звичайно, приємно буде мати карт-бланш у розслідуванні, до того ж ми можемо бути певні, що не втрачаємо час на марні справи. Але дещо в цій справі мене непокоїть. Ви помітили приписку? Вона вас не вразила?
Я хвилю поміркував.
— Очевидно, поки він писав листа, то ще тримав себе в руках, але наостанок розхвилювався і в розпачливому пориві написав ті три слова.
На це мій друг енергійно замахав руками.
— Ви помиляєтеся. Хіба не бачите, що сам лист написаний майже чорним чорнилом, а от приписка така бліда, що її ледь видно?
— І що? — спантеличено спитав я.
— Mon Dieu[14], mon ami, та поворушіть уже нарешті своїми сірими клітинками! Хіба не очевидно? Містер Рено написав листа. Не промокаючи, уважно його перечитав. А потім, і зовсім не в пориві, а спеціально, дописав ті останні слова і промокнув аркуша.
— Але для чого?
— Parbleu[15]! Щоб справити на мене саме таке враження, яке лист справив на вас.
— Невже?
— Mais oui[16] — щоб я точно приїхав. Він перечитав листа і залишився незадоволений. Лист здався йому надто сухим.
Пуаро замовк, а за мить його очі засвітилися тим зеленим вогнем захвату, який я вже добре знав. Детектив твердо мовив:
— Отже, mon ami, якщо приписку було додано не в пориві, а обдумано, з холодним серцем, значить, справа таки термінова, і нам треба їхати негайно.
— Мерлінвіль… — задумано пробурмотів я. — Я щось чув про нього, здається.
Мій друг кивнув.
— Це тиха місцина, але мальовнича! Десь на півдорозі між Болоньєю і Кале. Останнім часом стала модною. Туди тягне багатих англійців, які прагнуть тиші. У містера Рено був же й будинок в Англії?
— Так, на Рутленд-Ґейт, якщо не помиляюся. І ще великий заміський маєток десь у Гартфордширі. Але я, на жаль, мало знаю про цього пана, він нечасто бував на людях. Здається, він у Сіті торгував великими пакетами південноамериканських акцій і майже весь час жив у Чилі чи в Аргентині.
— Гаразд, нехай містер Рено сам усе це нам розповість. Ходімо збиратися. По невеликій валізці в руки — і на таксі до вокзалу Вікторія!
— А як же графиня? — запитав я, лукаво посміхаючись.
— А, je m’en fiche[17]! Її справа точно була не така цікава.
— Чому ви так думаєте?
— Бо якби було щось делікатне, вона прийшла б сама, а не писала. Жінка не вміє чекати, запам’ятайте це, Гастінґсе!
Рівно об одинадцятій ми виїхали з Вікторії в Дувр. Перед тим Пуаро надіслав містерові Рено телеграму, де повідомив час нашого прибуття в Кале.
— Дивуюся, що ви не прикупили собі кількох пляшечок якогось зілля від морської хвороби, Пуаро, — в’їдливо зауважив я, пригадуючи нашу розмову за сніданком.
Мій друг, який саме стурбовано перечитував прогноз погоди, повернувся й поглянув на мене з докором.
— Невже ви забули про чудовий метод Лаверг’є? Я завжди його застосовую. Пам’ятаєте? Треба сісти рівно, повертати голову то вліво, то вправо, вдихати й видихати і між кожним видихом рахувати до шести.