Він підвівся.
— Не можна гаяти ні хвилини. Пора їхати. Погода гарна — хвиль на морі не буде.
Ми збиралися так швидко, що й подумати мені не було часу, але коли я нарешті опинився на борту порому на самоті із собою (Пуаро, як завжди, крутив головою і дихав за методом Лаверг’є), то спробував зібрати думки докупи і проаналізувати факти. Що знав мій друг? Чи відомо йому, що моя знайома з потяга і Белла Дювін — це та сама особа? Чому він ходив у готель «Маяк»? Через мене чи з якоїсь іншої, серйознішої причини?
У будь-якому разі для чого йому знадобилося шукати дівчину? Невже він вважав, що вона була свідком злочину Джека Рено? А може, підозрював… Але цього не може бути! Що могла мати дівчина проти старого Рено? У неї не було жодного мотиву, щоб бажати його смерті. І що могло привести її назад на віллу, на місце злочину? Я ще раз перебрав у голові факти. Після нашої з нею зустрічі вона зійшла з потяга в Кале й залишилася там. Не дивно, що на поромі я дівчини не бачив. Якщо вона пообідала в Кале, а потім сіла на потяг до Мерлінвіля, то прибула на віллу «Женев’єва» якраз тоді, коли й казала Франсуаза. То що ж Белла робила після того, як вийшла з будинку о десятій? Вона могла або піти оселитися в готелі, або сісти на потяг до Кале. А потім? Злочин було скоєно у вівторок уночі. А в четвер вона знову з’явилася в Мерлінвілі. Виходить, Белла взагалі не виїжджала з Франції? Я в цьому сумнівався. Що тримало її в цій країні? Невже вона сподівалася ще раз зустрітися з Джеком Рено? Я сказав їй, що юнак пливе в Південну Америку (тоді ми всі так думали). Але дівчина, можливо, знала, що «Анзора» так нікуди й не вирушила. Та для цього вона мала зустрітися з Джеком. Мабуть, саме це і припустив Пуаро, саме тому й шукав мою знайому. Чи могло статися таке, що Джек Рено, повернувшись, щоб зустрітися з Мартою Добрей, замість неї раптом зіткнувся з Беллою Дювін — дівчиною, чиї почуття так безжалісно розтоптав?
Раптом у темряві розгубленості, що мене огорнула, замріло світло. Якщо все сталося саме так, як я собі уявив, значить, у Джека могло з’явитись алібі. Але в такому разі чому він не виправдовувався? Чому чесно не розказав, що сталося тієї ночі? Боявся, що Марта Добрей дізнається про його колишню пасію? Я невдоволено похитав головою. У Джека з Беллою не було серйозних стосунків — просто юнацьке захоплення. До того ж, цинічно подумав я, навряд чи небагата французька дівчина, та ще й до нестями закохана, відмовилася б від сина мільйонера через якусь інтрижку.
У Дуврі на причалі до мене приєднався бадьорий і усміхнений Пуаро, і ми разом сіли на потяг. До Лондона доїхали без пригод, і вже о дев’ятій вечора ступили на перон. Я думав, що ми одразу поїдемо додому й ляжемо спати, щоб уранці взятися до роботи, але в мого друга були інші плани.
— Не можна гаяти ні хвилини, mon ami. Новини про арешт з’являться в англійських газетах тільки післязавтра, але нам однаково не можна гаяти ні хвилини.
Я не дуже зрозумів, до чого він хилить, але просто запитав, як ми збираємося шукати дівчину.
— Пам’ятаєте Джозефа Ааронза, театрального агента? Ні? Я допоміг йому в одній справі, тоді шукали зниклого японця-сумоїста. Це не був гучний злочин, але колись я вам про нього розкажу. Ааронз допоможе нам напасти на слід панни, яку ми шукаємо.
Нам не одразу вдалося знайти самого містера Ааронза, але коли після півночі ми нарешті з ним зустрілися, він якнайтепліше привітав Пуаро і запевнив його, що допоможе нам чим тільки зможе.
— Eh bien, мсьє Ааронзе, мені треба знайти юну дівчину на ім’я Белла Дювін.
— Белла Дювін… Чув це ім’я, але зараз не пригадаю де. У якому жанрі вона працює?
— Цього я не знаю, — відказав Пуаро, — але ось її світлина.
Містер Ааронз поглянув на картку, і лице його проясніло.
— Зрозумів, — клацнув він пальцями, — це одна з сестер Дульсібелла!
— Сестер Дульсібелла?
— Так. Дівчата — акробатки, танцівниці та співачки. Роблять чудові сальто. Думаю, вони десь на гастролях… або набираються сил після виступів. Останні два чи три тижні були з програмою в Парижі.
— А ви зможете дізнатися, де вони тепер?
— Завиграшки! Ідіть спати, а вранці я надішлю вам вісточку.
Заручившись цією обіцянкою, ми вирушили додому. Наш знайомий, як виявилося, умів тримати слово: об одинадцятій ми отримали записку: «Сестри Дульсібелла виступають у міському театрі в Ковентрі. Успіхів!»
Не гаючись, ми вирушили в Ковентрі. Пуаро не пішов у театр одразу, а тільки купив квитки на вечірню виставу.
Постановка була вкрай нудна — а може, то просто я був не в настрої. Родина японців танцювала на канаті, якісь модники в зелених костюмах із акуратно прилизаним волоссям викрикували не дуже пристойні жарти й весело танцювали. Огрядна примадонна співала неймовірно високим голосом, а за нею вийшов комік, який назвався містером Джорджем Робі[69], проте смішив публіку далеко не так успішно.