Нарешті оголосили номер сестер Дульсібелла.
Серце в мене мало не вискочило з грудей. Ось вона вийшла на сцену — ось вийшли на сцену вони обидві, одна темноволоса, а друга русява, однакові на зріст і дуже схожі, в коротких пишних спідничках і з велетенськими бантами. Сестри мали вигляд двох грайливих маленьких дівчаток. Вони почали співати, і їхні свіжі тонкі голоски наповнили зал.
Номер був справді симпатичний. Дівчата зграбно танцювали і продемонстрували кілька акробатичних трюків. Пісеньки їхні були дотепні й гарні. Наприкінці виступу сестер вітали щирими і щедрими оплесками. Це був справжній успіх.
Раптом я відчув, що не можу більше сидіти в театрі. Мені забракло повітря. Я прошепотів на вухо Пуаро, що мушу вийти надвір.
— Звичайно, ідіть, mon ami. Мені тут дуже весело, я побуду до кінця вистави. Зустрінемося потім.
Вийшовши з театру, я подався просто в готель, який стояв через дорогу. Зайшов у вітальню, замовив собі віскі з содовою й сів пити свій гіркий трунок, задумливо вдивляючись у порожню чорну пащу каміна. Минуло трохи часу, і я почув, як відчиняються двері. Повернув голову, сподіваючись побачити на порозі Пуаро, і різко зірвався на ноги. У дверях стояла Попелюшка. Вона заговорила квапливо і тихо, важко дихаючи.
— Я бачила вас у глядацькій залі. Вас і вашого друга. Коли ви встали і вийшли, я побігла за вами. Як ви опинилися тут, у Ковентрі? Що тут робите? Той чоловік, який сидів поряд із вами — він детектив?
Дівчина тремтіла на порозі, і шаль, якою вона закуталася, впала з її плечей. Я помітив, як поблідли її щоки під рум’янами, і почув у її голосі страх. У цю мить я зрозумів усе: чому Пуаро шукав її, чого вона боялася… І зрозумів власне серце.
— Так, — обережно відповів я.
— Він шукає мене? — видихнула, а не сказала дівчина.
Я не відповів, і вона впала на крісло біля дверей, заливаючись сльозами.
Я став перед Беллою на коліна, обняв і прибрав волосся з її лиця.
— Не плачте, маленька, заради Бога, не плачте. Тут ви в безпеці. Я про вас подбаю. Не плачте, люба. Я знаю… знаю все.
— О, ні, не все!
— Мабуть, усе. — За хвилину, коли її ридання трохи стишилися, я запитав: — Це ж ви тоді забрали кинджал, правда?
— Так.
— Це тому ви так хотіли, щоб я показав вам місце злочину? І тому вдавали, що зомліли?
Дівчина знову кивнула. Дивно, але я аж прояснів: цей мотив здався мені значно благороднішим за порожню цікавість, яку я приписав Беллі на самому початку. Як гарно вона зіграла того дня свою роль, хоча, мабуть, боролася зі страхом і трепетом. Бідна душа, яка несла тягар необдуманого вчинку!
— Чому ви забрали кинджал? — запитав я співчутливо.
Вона відповіла просто, як дитина:
— Боялася, що на ньому будуть відбитки пальців.
— Хіба ви не пам’ятали, що були в рукавичках?
Вона спантеличено похитала головою, а потім, затинаючись, запитала:
— Ви здасте мене… здасте… поліції?
— Святий Боже! Звісно, що ні.
Вона подивилася мені в очі довгим і щирим поглядом, а потім запитала тихо-тихо, наче боялася сама себе:
— Чому?
Дивно було освідчуватися в коханні в цей час і в цьому місці — Бог свідок, навіть у найхимерніших своїх фантазіях я не уявляв, що кохання прийде до мене в таких обставинах. Але я чесно зізнався:
— Тому що я кохаю вас, Попелюшко.
Вона опустила голову, засоромлена, і надламаним голосом промовила:
— Ні, ні, якби ви тільки знали…
А потім, опанувавши себе, твердо подивилася мені в лице й запитала:
— Що ж тоді ви знаєте?
— Знаю, що пізно ввечері того дня ви прийшли до містера Рено. Він запропонував вам чек, але ви сердито його порвали. Потім вийшли з будинку і… — я замовк.
— Кажіть далі.
— Не знаю, чи ви знали, що Джек Рено мав приїхати у ту ніч. Може, просто сподівалися на зустріч із ним, сумували. Тому безцільно блукали неподалік від будинку. Перед тим, як мало пробити дванадцяту, ви помітили на полі для гольфу чоловіка…
Я знову замовк. Правда про події тієї ночі блискавкою освітила мою уяву, ще коли Белла зайшла в кімнату, але тепер картина постала в мене перед очима ще переконливіше. Я пригадав те місце між лопатками на плащі містера Рено, а ще неймовірне відчуття, ніби покійник воскрес, коли вперше побачив такого схожого на нього сина Джека.
— Кажіть далі, — рівним голосом повторила дівчина.