— Він, мабуть, стояв до вас спиною, але ви впізнали його, або думали, що впізнали. Постава була така знайома, і плащ теж. — Я перевів подих. — Коли ми з вами зустрілися в потязі, ви сказали мені, що маєте гарячу голову, і що одного разу ви через власний норов мало не втрапили в халепу. А в листі до Джека Рено ви йому погрожували. І коли ви побачили його там, то мало не збожеволіли від злості й ревнощів… Замахнулися кинджалом і встромили його в тіло! Упевнений, ви не хотіли його вбивати. Але вбили, Попелюшко!
Вона заховала обличчя в долонях і сказала глухо:
— Так і було… Так… Ця картина ніби стала в мене перед очима, коли ви розказали. — А тоді різко повернулася до мене. — І однаково ви кохаєте мене? Попри те, що я зробила, як ви можете мене кохати?
— Не знаю, — втомлено відказав я, — думаю, кохання не питає, коли і як йому приходити. Я намагався не закохатися — від першого дня, коли вас побачив. Але в мене не вийшло. Кохання виявилося сильніше.
Після цих моїх слів дівчина раптом осіла на підлогу й заридала з новою силою.
— О ні, я не можу! — голосила вона. — Що мені робити? Як вчинити? Ох, бідна я, бідна, скажіть же мені хто-небудь, що робити!
І знову я впав коло неї на коліна і заспокоював як міг.
— Не бійтеся мене, Белло. Заради Бога, не бійтеся! Я кохаю вас, але нічого від вас не чекаю навзамін. Тільки дайте мені допомогти вам. Кохайте його, якщо не можете інакше, але дайте мені допомогти вам, як не може допомогти він!
Раптом вона завмерла в мене в руках. Потім підвела обличчя й подивилася мені в очі.
— Ви подумали… — прошепотіла, — подумали, що я кохаю Джека Рено?
А потім, напівсміючись, а напівплачучи, кинулася мені на шию і обняла міцно-міцно, притиснувши своє мокре від сліз ніжне личко до мого лиця.
— Ні, я кохаю вас… — шепотіла вона. — Кохаю вас!
Її губи торкнулися моєї щоки, а потім знайшли мої вуста й поцілували солодко й палко, так пристрасно, як я й уявити не міг. Ніколи не забуду того вогню — і свого здивування… Ніколи, поки живу!
Зарипіли, відчиняючись, двері, і ми вдвох аж підскочили. На порозі став Пуаро, уважно дивлячись на нас.
Я, не вагаючись ані секунди, підскочив до нього і схопив його за руки.
— Швидко, — гукнув до дівчини, — тікайте! Біжіть! Я його затримаю.
Кинувши на мене прощальний погляд, вона вискочила з кімнати. Я тримав детектива в залізних обіймах.
— Mon ami, — м’яко сказав він, коли минуло трохи часу, — у вас дуже гарно виходить тримати. Коли сильний чоловік хапає мене в обійми, я стаю безпомічний, як дитина. Але стояти так трохи незручно і навіть дещо смішно. Давайте сядемо й заспокоїмося.
— А ви не побіжите за нею?
— Mon Dieu! Ні. Я вам що, Жиро? Відпустіть мене, друже.
Я глянув на нього з підозрою, пам’ятаючи, що у спритності з ним не зрівняюся, але розімкнув обійми. Чоловічок упав у крісло, ніжно потираючи зап’ястки в тих місцях, де я його тримав.
— Гастінґсе, коли ви хвилюєтеся, то стаєте сильним, як бик. Але невже ви вважаєте, що повелися зі старим другом добре? Я ж показав вам світлину, а ви навіть знаку не подали, що впізнали дівчину!
— А нащо вам було знати, що я її впізнав, — сердито озвався я. Виходить, Пуаро все знав! Мені не вдалось його обманути.
— О-хо-хо! Ви ж не знали, що мені все відомо. А зараз ви дали дівчині втекти — і це після того, як ми ледве її знайшли! Eh bien, Гастінґсе, пора ставити питання руба: ви працюєте зі мною чи проти мене?
Якусь мить я не міг здобутися на відповідь. Мені дуже не хотілося розходитися зі старим другом. Але доведеться. Чи зможе він колись мені пробачити? Поки що Пуаро був дуже спокійний, але я знав, що він чудово вміє тримати себе в руках.
— Пуаро, — сказав я, — вибачте. Визнаю, я повівся дуже нешляхетно стосовно вас. Але іноді доводиться ставати перед вибором. Боюся, відтепер мені доведеться піти власним шляхом.
Бельгієць кивнув раз, а тоді другий.
— Розумію, — сказав він. Насмішкуватий вогник у його очах погас, і він заговорив так м’яко і щиро, що я аж здивувався. — Це ж воно, правда? Кохання прийшло у ваше серце — і не так, як ви уявляли, пишним і золотим, а сумним і босоніж… Що ж, я вас попереджав. Коли зрозумів, що кинджал могла взяти та дівчина, попереджав вас. Може, ви навіть пам’ятаєте. Але було вже пізно. Але розкажіть мені, що ви знаєте?
Я подивився йому прямо в очі.
— Ваші слова не дивують мене, Пуаро. Хочу, щоб ви це розуміли. Але якщо ви хочете і далі шукати міс Дювін, зрозумійте одне. Якщо ви гадаєте, що вона має стосунок до цього злочину або що це вона була тією таємничою леді, яка відвідала містера Рено у вечір напередодні убивства, то ви помиляєтеся. Я їхав із нею того дня одним потягом, коли повертався з Франції, і розійшовся на вокзалі Вікторія в Лондоні. Тож вона не могла потрапити в Мерлінвіль аж ніяк.