— О! — Пуаро задумливо подивився на мене. — І ви поклялися б у цьому в суді?
— Поклявся б.
Пуаро встав і вклонився.
— Mon ami! Vive l’amour![70] Воно здатне творити дива. Кохання сильніше навіть за Еркюля Пуаро!
Розділ двадцять третій
Важкі часи
Після важких переживань завжди приходить усвідомлення. Спати я лягав із відчуттям тріумфу, а прокинувся з усвідомленням, що до вирішення проблеми мені ще як до неба. Алібі, яке я так несподівано вигадав, було, звичайно, гарне, і завдяки йому Беллі вдасться уникнути кари. Ніхто не став би підозрювати, що я навмисне вигороджую дівчину: ми не були давніми друзями — власне, легко можна було довести, що бачились ми лише тричі. Отже, моя спонтанна ідея була чудова. Навіть Пуаро визнав, що це алібі сильніше за його проникливий розум.
Але я розумів, що мені треба бути дуже обережним. Тому що мій маленький друг довго вагатися й бентежитися не вміє. Я занадто добре знав і поважав його талант, щоб повірити, що він спокійно прийме поразку. Якщо порівнювати його розум і мій, то мені, очевидно, похвалитися буде нічим, а отже, Пуаро рано чи пізно обійде перешкоду, яку я для нього створив. І то в найнесподіваніший момент…
Та за сніданком ми зустрілися так, наче вчора ввечері нічого не сталося. Бельгієць був бадьорий, як завжди, але мені здалося, що на мене він поглядав незвично холодно. Після сніданку я заявив, що хочу прогулятися.
Очі детектива зловтішно блиснули.
— Якщо ви хочете щось розвідати, прошу, не тривожтеся. Я можу повідомити вам усе, що ви хочете знати. Сестри Дульсібелла скасували контракт і виїхали з Ковентрі невідомо куди.
— Як мені вам вірити, Пуаро?
— Вірте, Гастінґсе. Дізнався про це сьогодні зранку з надійних джерел. А хіба ви гадали, що дівчата вчинять інакше?
І справді, що їм іще залишалося робити? Попелюшка скористалася тим шансом, який я їй дав, і негайно втекла від переслідувача. Саме цього я й хотів. Але тепер відчув на своїх плечах тягар нових труднощів.
У мене не було жодного зв’язку з дівчиною, а повідомити їй про лінію захисту, якої я збирався дотримуватися, треба було негайно. Я мав слабку надію, що вона спробує якось дати мені про себе знати, але розумів, що навряд чи це станеться. Вона ж, мабуть, уявляла, на який ризик може наразитися, якщо листа перехопить Пуаро. Він може знову напасти на її слід! Ні, Белла могла зробити тільки одне — зникнути назавжди.
А що ж у цей час робив детектив? Я підозріливо покосував на свого друга. Він був сама невинність: сидів і задумливо вдивлявся кудись удалечінь. Надто задоволений життям він був, щоб я міг заспокоїтися. За багато років життя пліч-о-пліч я встиг переконатися: що менш небезпечним він був на вигляд, то небезпечнішим був насправді. Його мовчання мене спантеличило. Помітивши тривогу в моїх очах, Пуаро прихильно всміхнувся.
— Дивуєтеся, Гастінґсе? Питаєте себе, чому я не кинувся на пошуки дівчини?
— Ну, ви майже вгадали.
— Якби ви були на моєму місці, то не сиділи б спокійно вдома, це точно. Але я ж не з тих, хто любить гасати по країні, шукаючи голку в копиці сіна, як ви, англійці, любите казати. Ні, хай мадемуазель Белла Дювін тікає. Не сумніваюся, свого часу я знайду її. А доти почекаю.
Я з сумнівом подивився на чоловічка. Невже він хоче обвести мене круг пальця? Я роздратовано подумав, що навіть у нинішній ситуації він — на коні. Моя вчорашня тріумфальна зверхність почала випаровуватися. Я дав дівчині втекти і придумав чудовий план, як урятувати її від кари за спонтанний злочин, але заспокоїтися не міг. Залізний спокій Пуаро збурював у моїй душі неймовірну тривогу.
— Мабуть, — сказав я якомога байдужіше, — мені не варто питати вас про ваші плани? Я більше не маю права знати про них.
— Зовсім ні, Гастінґсе. Ніяких секретів. Ми негайно повертаємось у Францію.
— Ми?
— Так, ми! Ви ж дуже добре знаєте, що татусь Пуаро не може залишити вас без нагляду. Правда, друже? Але якщо ви хочете залишитися в Англії, то, будь ласка…
Я похитав головою. Детектив казав правду. Я не міг залишити його без нагляду. І хоча на його довіру після всього, що сталося, розраховувати не доводилося, я принаймні зможу стежити за Пуаро. Адже тільки він міг становити загрозу для Белли. Жиро і французька поліція нічого про неї не знали. Тож мені не можна було спускати з нього очей.
А він уважно дивився на мене, поки всі ці думки металися в моїй голові, й задоволено кивав.