— Думаю, все повернулося проти Джека, — тихо промовив той.
— Ви що, вважаєте його винним? — різко запитав Стонор.
— Ні. Але його невинність буде важко довести.
— Та ще й поводиться він дуже нерозумно, — пробурмотів секретар. — Я розумію, звичайно, що в цій справі є багато підводних каменів. Жиро цього не бачить, бо він — просто зовнішній спостерігач. Але все це так якось дивно… Втім, тут треба тримати язика за зубами. Якщо місіс Рено воліє чогось не казати, я теж мовчатиму. Це справи її сім’ї, і я занадто сильно її поважаю, щоб пхати туди свого носа, і все-таки цієї ситуації з Джеком не розумію. Таке враження, що він просто хотів, аби його вважали винним.
— Але це ж абсурд, — втрутився я, — найперше, та історія з кинджалом… — тут я замовк, щоб не сказати нічого зайвого, чого Пуаро не готував для сторонніх вух. За мить я заговорив знову, вже ретельно підбираючи слова, — ми ж знаємо, що у Джека Рено тієї ночі не було з собою кинджала. І місіс Рено це знає.
— Так, — погодився Стонор, — коли вона отямиться, то скаже і про це, і не тільки. Ну, а тепер, джентльмени, на жаль, мушу з вами попрощатися.
— Зачекайте хвилиночку, — Пуаро притримав секретаря за руку. — Чи не могли б ви повідомити мені одразу, як мадам Рено отямиться?
— Звичайно. Без проблем.
— А кинджал — це таки гарний доказ, Пуаро, — сказав я, коли ми вже піднімалися по сходах. — Тільки я не міг відкрито говорити про це у присутності Стонора.
— Правильно зробили. Нам варто тримати в таємниці все, що ми знаємо, якомога довше. А кинджал мало допоможе Джекові Рено в його ситуації. Пам’ятаєте, перш ніж ми вирушили у Францію, я на годину пішов із дому?
— Так.
— Я намагався знайти фірму, де для юнака виготовили сувенірні кинджали. Мені пощастило, і там я дізнався, Гастінґсе, що вони зробили на замовлення хлопця три штуки, а не дві.
— Отже…
— Отже, навіть якщо один кинджал він подарував матері, а другий — Беллі Дювін, то третій Джек носив із собою. Ні, Гастінґсе, боюся, кинджал не врятує молодого Рено від гільйотини.
— До гільйотини не дійде! — нажахано закричав я.
Пуаро невпевнено похитав головою.
— Ви його врятуєте!
Детектив кинув на мене колючий погляд.
— Хіба ви не постаралися, щоб це стало мені не під силу, mon ami?
— Якось по-іншому, — пробурмотів я.
— А, то ви чекаєте від мене дива! Годі, не заперечуйте. Краще почитаємо ось цього листа.
І він витяг конверт із нагрудної кишені.
Поки Пуаро читав, обличчя його спохмурніло. Потім він передав мені малесенький тоненький папірець.
— Є на світі й інші жінки, які страждають, Гастінґсе.
Слова в листі розбігалися нерівними рядками. Вочевидь, людина, що їх писала, сильно хвилювалася.
Шановний мсьє Пуаро,
якщо Ви отримаєте цього листа, благаю, прийдіть мені на поміч. Мені немає до кого звернутися, а Джека треба врятувати неодмінно. На колінах молю: допоможіть нам!
Марта Добрей
Зворушений, я віддав аркуша Пуаро.
— Ви поїдете?
— Негайно. Треба викликати таксі.
Через півгодини ми під’їхали до вілли «Маргарита». Марта зустріла нас у дверях. Побачивши детектива, вона схопила його за руку.
— Як добре, що ви приїхали! Я в розпачі, не знаю, що робити. Мені навіть не дозволили провідати його у в’язниці. Я так страждаю. Просто божеволію… А вони правду кажуть, що він не заперечує звинувачень проти себе? Але ж це дико. Не може бути, щоб він таке вчинив! Я не повірю в це ніколи!
— Я теж не вірю, мадемуазель, — тихо мовив Пуаро.
— Але чому ж тоді він мовчить? Не розумію.
— Мабуть, когось покриває, — сказав чоловічок, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.
Марта здригнулася.
— Покриває? Ви про його матір? О, та я від початку її підозрювала. Це ж вона отримає у спадок цілу купу грошей. А вдягнути вдовиний траур і зображати горе — це ж так легко! Мені казали, що коли вона побачила, що Джека арештували, то впала отак! — дівчина драматично махнула рукою. — А той секретар, мсьє Стонор, він їй допоміг. Та парочка — справжнісінькі злодюги, кажу вам! І нічого, що вона старша за нього — чоловікам однаково, аби була багата!
У голосі Марти почулася гіркота.
— Стонор був в Англії, — зазначив я.
— Він так каже, але хто знає, чи це правда?
— Мадемуазель, — тихо сказав Пуаро, — якщо ми хочемо працювати разом, ви і я, давайте спершу з’ясуємо деякі важливі моменти. Спершу я хотів би вас про дещо запитати.
— Слухаю, мсьє.
— Ви знаєте, як насправді звуть вашу матір?
Марта Добрей якусь мить уважно дивилася на нього, а потім закрила обличчя руками й розридалася.