— Рено, ви хоч усвідомлюєте, що після цих ваших слів ми маємо право віддати вас під суд?
Джекове бліде обличчя спалахнуло. На погляд слідчого судді він відповів твердим поглядом.
— Мсьє Оте, клянуся, я не вбивав свого батька.
Але недовга мить вагань у слідчого судді минула. Він коротко засміявся.
— Звісно, звісно, вони всі завжди невинні, наші затримані! Ви ж самі себе щойно звинуватили. У вас немає ні алібі, ні переконливих аргументів на свій захист, тільки ці слова, які й дитину не переконають — що ви невинні. Убити власного батька — підступно і жорстоко — заради грошей, що їх, як ви вважали, отримаєте після смерті. Але, Рено, насправді ці гроші відійшли до вашої матері. Звісно, вона як мати хотіла прикрити вас, але в суді до цього поставляться поблажливо, а от до вас — ні! І правильно, бо ви скоїли страшний злочин перед Богом і людьми! — Мсьє Оте просто-таки впивався своєю роллю, він був втіленням справедливості, й голос його гримів, як трубний глас. — Ви вбили — і мусите понести свою кару. І ці слова — не мої, це глаголи Справедливості…
Тут слідчого суддю перебили, на його превелике розчарування. Зарипіли й відчинилися двері.
— Мсьє le juge[75], мсьє le juge, — зазирнув поліцейський, — прийшла леді, яка стверджує… стверджує…
— Хто там що стверджує? — гарикнув мсьє Оте. — Що за безцеремонність? Я не дозволяю…
Аж тут тонка фігурка відіпхнула переляканого жандарма і зайшла в кімнату. Це була жінка в чорній сукні, чиє обличчя ховалося за густою вуаллю.
У мене мало серце не вистрибнуло з грудей. Вона прийшла! Усі мої спроби її врятувати виявилися марні. І все ж я не міг не захоплюватися відвагою цієї юної дівчини.
Вона підняла вуаль — і я мимоволі зітхнув. Бо дівчина була неймовірно схожа на Попелюшку, а проте це була не вона! Тепер, коли на ній не було пишного сценічного банта, я зрозумів, що це її обличчя дивилося на мене зі світлини, яку Пуаро знайшов колись у кімнаті Джека Рено.
— Ви слідчий суддя, мсьє Оте? — запитала вона.
— Так, але вам не можна…
— Мене звуть Белла Дювін. Я хочу здатися в руки поліції за вбивство містера Рено.
Розділ двадцять шостий
Я отримую листа
«Дорогий друже,
Коли Ви отримаєте цього листа, то вже все знатимете. Мої слова ніяк не зашкодять Беллі. Вона пішла, щоб здатися в руки поліції. А я стомилася з нею сперечатися.
Тепер Ви знаєте, що я обманула Вас. Там, де Ви мені довіряли, я відплатила брехнею. Навряд чи Ви зможете мене вибачити, але перш ніж піти з Вашого життя назавжди, я хотіла б пояснити, як усе вийшло саме так. Якби я знала, що Ви мені простили, жити мені стало б легше. Адже я робила все не так заради себе, як заради Вашого добра.
Почну з того дня, коли ми з Вами зустрілися в Кале-експресі. Я хвилювалася за Беллу. Вона була так безнадійно закохана у Джека Рено, що готова була цілувати землю, де він ступав, і коли хлопець почав змінюватися, перестав так часто писати, вона мало не збожеволіла. Надумала собі, що він закохався в іншу — як виявилося згодом, так воно і сталося. Белла вирішила поїхати на його віллу в Мерлінвіль і спробувати там зустрітися з Джеком. Знаючи, що я проти, вона просто втекла від мене. Коли виявилося, що Белла не сіла на потяг, я вирішила не їхати без неї в Англію. Передчувала, що станеться щось жахливе, якщо я не втручуся.
Я дочекалася наступного потяга з Парижа. Белла приїхала на ньому, а після цього мала намір вирушити в Мерлінвіль. Хоч як я намагалася напоумити сестру, але вона мене і слухати не хотіла. Вперлася, і квит. Тоді я просто умила руки. Я ж бо зробила все, що могла! Того вечора я пішла поселятися в готель, а Белла поїхала в Мерлінвіль. Та я ніяк не могла позбутися відчуття, що насувається катастрофа.
Настав ранок, але Белла не повернулася. Ми домовилися зустрітись у готелі, але вона так і не прийшла. Ще один день минув — сестри не було. Я вже місця собі не знаходила від хвилювання. І тут прочитала новину в вечірніх газетах!
Жах! Звісно, я не знала напевне, але боялася неймовірно. Уявила, що Белла зустрілася з Рено-батьком і розказала йому про свої стосунки з Джеком, а він її образив — щось таке. У нас обох характер — вогонь.
А тоді випливла ця історія про іноземців у масках, і я трохи розслабилася. Та мене й далі тривожило, що Белла не поверталася до мене.
До наступного ранку я встигла так себе накрутити, що вирішила: хай там що, я мушу поїхати туди й побачити все на власні очі. І одразу натрапила на Вас. І знаєте… Коли я побачила покійника, такого схожого на Джека, та ще й у його плащі, то все зрозуміла! І ще там був кинджал — ах, цей жахливий кинджал! — такий самий, як Джек подарував Беллі. Я подумала: закладаюся, на ньому є її відбитки. Не можу Вам передати, який жах мене тоді охопив. У мене в голові засіло одне: я мушу забрати той кинджал і втекти з ним іще до того, як усі помітять, що він пропав. Вдала, що зомліла, і поки Ви бігали по воду, витягла його з глека і сховала у складках сукні.