Я сказала Вам, що зупинилася в готелі «Маяк», але насправді, звісно, швиденько вшилася з міста, поїхала в Кале, а звідти — першим поромом в Англію. Десь на середині подорожі через Ла-Манш кинула той злощасний кинджал у воду і аж тоді відчула, що знову можу спокійно дихати.
Белла вже чекала мене на нашій квартирі в Лондоні. Спокійнісінька, наче нічого не сталося. Я розказала їй, що зробила, і запевнила, що тепер вона в безпеці. Сестра подивилася на мене так пильно… А тоді як засміється. Страшно було чути той сміх. Я подумала, що найкраще для неї буде відволіктися на роботу. Бо якби до Белли почало доходити, що вона накоїла, то вона, певно, з’їхала б із глузду. На щастя, нас одразу запросили у програму.
А потім одного вечора я побачила в залі Вас разом із Вашим другом… І несамовито перелякалася. Ви нас підозрювали, інакше чому прийшли б на наш виступ? Мені треба було дізнатися все, тож я пішла за Вами. Я була в розпачі… А потім, перш ніж я встигла бодай щось сказати, зрозуміла, що це мене Ви підозрюєте, не Беллу! Або думаєте, що я — Белла, адже вкрала кинджал.
Хотіла б я, любий, щоб Ви знали, що коїлося тоді в моїй голові… тоді Ви мене пробачили б. Я була налякана, збентежена, у розпачі… Розуміла тільки одне: ви готові мене врятувати. Не знаю, чи рятували б Ви мою сестру… Думаю, ні — до неї Ви так не поставилися б. Тому я не могла ризикувати. Белла — моя сестра-близнючка, і для неї я була готова на все. Тож я брехала далі. Почувалася жахливо — і досі так почуваюся… От і все. Я зізналася Вам в усьому. Мені треба було довіритися Вам. Якби я так зробила…
Коли в газетах з’явилася новина про арешт Джека, Белла не гаяла ні секунди. Не хотіла чекати, чим усе закінчиться для нього.
Я дуже стомилася. Не можу більше писати».
Підпис «Попелюшка» було закреслено, натомість написано: «Дульсія Дювін».
Це був неохайно нашкрябаний і надто емоційний лист — але я бережу його досі.
Пуаро був зі мною, коли я читав листа. Аркуші випали з моїх рук, і я підвів на нього збентежений погляд.
— Весь цей час ви знали, що це не та дівчина?
— Так, друже.
— Чому ви мені не сказали?
— По-перше, я не вірив, що ви могли так помилитися. Ви ж бачили світлину. Сестри дуже схожі, але їх можна розрізнити.
— А як же русяве волосся?
— Перука. Її Белла одягала на сцену для створення контрасту. Хіба може бути, що одна з близнючок — темноволоса, а друга — світла?
— Чому ви не сказали мені про це в готелі в Ковентрі?
— Бо ви вдалися до силових методів, mon ami, — сухо відказав детектив. — Ви не дали мені розкрити рот.
— А пізніше?
— Пізніше! Я образився, що ви перестали мені довіряти. До того ж я хотів перевірити, чи витримають ваші почуття перевірку часом. Чи справді ви закохалися, чи то було просто швидкоплинне почуття. Але я не мав би так довго тримати вас у темряві незнання.
Я кивнув. Пуаро говорив від серця, і мені не хотілося на нього гніватися. Мій погляд упав на розсипані по підлозі аркуші, і раптом, підкорившись незрозумілому пориву, я підняв їх і простягнув другові.
— Прочитайте цього листа. Я хочу, щоб ви знали, що тут написано.
Він мовчки пробіг його очима, а потім поглянув на мене.
— Що вас тривожить, Гастінґсе?
Детектив говорив не так, як завжди. Звична глузливість зникла з його голосу, і я наважився йому відкритися.
— Вона не пише… Не пише… чи я щось для неї значу, чи ні?
Пуаро повернув мені аркуші.
— Думаю, ви помиляєтеся, Гастінґсе.
— У чому? — я схвильовано нахилився вперед.
— Вона пише про це в кожному рядочку свого листа, mon ami.
— Але де мені її знайти? На конверті немає адреси. Тільки французька марка.
— Не хвилюйтеся, прошу! Довіртеся татусеві Пуаро. Я знайду її для вас, хай-но тільки випаде вільна хвилинка!
Розділ двадцять сьомий
Історія Джека Рено
— Вітаю вас, мсьє Джеку, — сказав Пуаро, тепло тиснучи руку юнакові.
Молодий Рено прийшов до нас, щойно його звільнили — перед тим, як їхати в Мерлінвіль до Марти і матері. З ним прийшов Стонор. Його бадьорий настрій різко контрастував із повільними рухами виснаженого Джека. Видно було, що той перебуває на межі нервового зриву. Він слабко всміхнувся до Пуаро й тихо відповів: