— Я пройшов через усе це тільки для того, щоб захистити її, і все марно…
— Навряд чи дівчина погодилася б прийняти в жертву ваше життя, — сухо сказав Стонор. — Вона просто мусила зізнатися, коли побачила, що над вами нависла гільйотина.
— Eh ma foi! А гільйотина над вами таки нависла б, — додав Пуаро і підморгнув. — І через вас збожеволів би метр Ґрозьє!
— О, він дуже хвилювався за мене, — мовив Джек. — Але й добряче заважав. Я ж не міг йому ні в чому зізнатися. Господи, але що ж тепер буде з Беллою?
— На вашому місці я так сильно не переймався б, — сказав детектив, — французькі суди дуже поблажливо ставляться до юних і красивих, а ще — до crime passionnel! Мудрий адвокат знайде в цій справі багато пом’якшувальних обставин. Хоча вам це трохи вилізе боком…
— О, мене це не хвилює. Розумієте, мсьє Пуаро, я певною мірою все-таки відчуваю провину за батькову смерть. Якби не я і не мої проблеми з Беллою, він досі був би живий. Та ще й той плащ, який я переплутав. Не можу позбутися відчуття, що його кров на моїх руках. Це переслідуватиме мене до скону.
— Годі, годі, — спробував заспокоїти Джека я.
— Звичайно, це жахливо — розуміти, що Белла вбила мого батька. Але мушу визнати, що я повівся щодо неї дуже неблагородно. Коли я зустрів Марту, то зрозумів, що стосунки з Беллою були помилкою, і мені треба було чесно їй про це сказати. Але я так боявся скандалу, боявся, що вся ця історія дійде до Марти — а її думка мала для мене величезне значення — що боягузливо продовжував листуватися з Беллою, сподіваючись, що її почуття самі собою зійдуть нанівець. Я просто пустив усе на самоплин, не розуміючи, що доводжу бідну дівчинку до розпачу. Якби вона вдарила кинджалом мене, це була б заслужена кара. А її рішення взяти вину на себе — неймовірно сміливе. Та якби не це, я стояв би на своєму до кінця.
Юнак трохи посидів мовчки, а тоді знову заговорив:
— Одного я тільки не можу зрозуміти: чому батько тинявся полем для гольфу в спідній білизні й моєму плащі? Мабуть, він щойно якось позбувся від тих чужинців, які його викрали, а мама просто переплутала час, коли сказала, що все відбулося о другій годині ночі. Це ж… Це ж не було спеціально придумано, як гадаєте? Мама, вона ж… Вона не могла подумати, що то був я?
Пуаро швидко заспокоїв Джека.
— Ні-ні, мсьє. За це не бійтеся. Колись я вам усе поясню. Насправді там була цікава історія. А зараз чи не могли б ви нам розповісти, що трапилося тієї ночі з вами?
— Розповідати майже немає чого. Я приїхав із Шербура, як уже вам казав, щоб побачитися з Мартою перед тим, як їхати на інший край світу. Потяг запізнився, і я вирішив зрізати через поле для гольфу. Так можна було легко дістатися до саду вілли «Маргарита». Я вже майже дійшов, коли…
Юнак зупинився й надсадно видихнув.
— Слухаємо вас.
— Я почув нажаханий скрик. Неголосний, більше схожий на здушене зітхання. Але звук мене налякав. Я зупинився як вкопаний, а потім визирнув з-за куща. Світив місяць. Я побачив могилу — а в ній лежало тіло, зі спини стирчав кинджал. Тоді я підвів очі… й побачив її. Вона дивилася на мене так, ніби привида побачила — мабуть, спершу вона й подумала, що я привид. Її обличчя перекривилося від жаху. А потім вона заверещала, розвернулася й кинулася тікати.
Джек замовк, намагаючись опанувати себе.
— Що було далі? — м’яко запитав детектив.
— Правду кажучи, не знаю. Якийсь час я стояв там, приголомшений, а потім зрозумів, що треба якнайшвидше забиратися геть. Мені навіть на думку не спадало, що хтось може підозрювати мене, але я боявся, що мене змусять свідчити проти Белли. Я пішки дійшов до Сент-Бове, як уже казав вам, найняв там автомобіль і поїхав назад у Шербур.
Раптом у двері постукали: слуга приніс телеграму й передав її Стонорові. Той прочитав текст і підвівся.
— Місіс Рено отямилася, — повідомив він.
— О! — Пуаро негайно зірвався на ноги. — Їдьмо в Мерлінвіль!
Ми швидко зібралися й вирушили. На Джекове прохання Стонор залишився, щоб допомогти Беллі Дювін. А я, мій друг і Джек Рено виїхали на автомобілі останнього.
Подорож тривала не довше ніж сорок хвилин, і коли ми вже під’їжджали до вілли, юнак запитально глянув на Пуаро.
— Чи можу я просити вас зайти першим і повідомити матері новину, що мене вже звільнили?
— А ви підете до мадемуазель Марти, так? — підморгнув бельгієць. — Авжеж, біжіть, я й сам хотів це запропонувати.
Джекові не довелося казати двічі. Він зупинив автомобіль, вистрибнув і попрямував до воріт вілли «Маргарита». Ми ж поїхали далі на віллу «Женев’єва».