— Пуаро, — сказав я, — пам’ятаєте, як ми приїхали сюди вперше? І почули новину про смерть містера Рено?
— Так-так, друже. Лише кілька днів минуло. А стільки всього відбулося відтоді, особливо з вами, mon ami!
— Пуаро, ви вже почали шукати Бел… тобто Дульсію?
— Не хвилюйтеся, Гастінґсе, я все зроблю.
— Щось довго ви відкладаєте… — забурчав я.
Пуаро змінив тему.
— Тоді все починалося, а тепер іде до кінця, — поважно мовив він і подзвонив у двері. — Та правду кажучи, такий кінець справи мені не подобається.
— Мені теж, — зітхнув я.
— Ваше невдоволення сентиментальне, Гастінґсе. Мені ж ідеться про інше. Будемо сподіватися, що до мадемуазель Белли поставляться поблажливо, до того ж Джек Рено не зміг би одружитися з обома паннами. Та я невдоволений через те, що злочин не було добре продумано й мудро організовано — так, щоб детективові було приємно його розплутувати. Жорж Конно організував чудову mise en scène[76], але dénouement[77] — о ні! Жахлива. Дівчина в пориві злості заколола чоловіка — ну і де тут, скажіть мені, метод?
Я щиро розреготався, дивлячись на насупленого бельгійця. Аж тут двері розчахнулися. На порозі стала Франсуаза.
Пуаро сказав, що мусить негайно зустрітися з місіс Рено, і служниця провела його нагору. Я залишився у вітальні. Невдовзі мій друг повернувся. Він був на диво похмурий.
— Vous voilà[78], Гастінґсе! Sacré tonnerre![79] На нас чекає скандал.
— Що сталося? — вигукнув я.
— Мені важко в це повірити, — задумливо мовив чоловічок, — але жінки дуже непередбачувані.
— А ось і Джек із Мартою, — визирнув я у вікно.
Пуаро вибіг надвір і зустрів юну пару.
— Не заходьте поки що, прошу. Ваша матір дуже засмучена.
— Знаю, знаю, — сказав Джек, — треба негайно до неї піти.
— Кажу вам, не йдіть. Так буде краще.
— Але ми з Мартою…
— Тільки не беріть із собою мадемуазель. Якщо ви так наполягаєте, ідіть до матері, але я піду з вами.
Раптом усі ми здригнулися: на сходах пролунав голос.
— Дякую за турботу, мсьє Пуаро, але я сама хочу чітко повідомити свою волю.
Усі вражено повернулися. Під руку з Леоні по сходах спускалася місіс Рено. Голова в неї досі була перев’язана. Покоївка, плачучи, благала господиню повернутися в ліжко.
— Мадам, лікар казав не вставати, вам знову стане гірше!
Але місіс Рено її не слухала.
— Мамо! — кинувся до неї Джек.
Та жінка спинила його жестом.
— Я тобі не матір! А ти мені не син! Від цієї миті я зрікаюся тебе.
— Мамо! — вражено вигукнув юнак.
На мить вона, здалося, завагалася, почувши му́ку в його голосі. Мій друг розвів руки, ніби бажаючи примирити матір із сином, але наступної миті жінка знов опанувала себе.
— Кров твого батька — на твоїх руках. Ти несеш моральну відповідальність за його смерть. Ти не підкорився його волі стосовно цієї дівчини, — місіс Рено вказала на Марту, — а твоє безсердечне ставлення до іншої привело до його смерті. Йди геть із мого дому. Завтра я перепишу заповіт так, щоб ти не зміг отримати ані пенні з його грошей. Виживай як хочеш, і хай тобі допомагає ця дівчина, дочка найзапеклішого батькового ворога!
Місіс Рено розвернулася й, долаючи біль, повільно рушила сходами вгору.
Усі ми стояли як громом прибиті. Ніхто не очікував такого повороту. Джек Рено, виснажений усіма переживаннями, похитнувся й мало не впав. Ми з Пуаро кинулися до нього й підхопили попід руки.
— Це виснаження, — тихо пояснив Марті детектив. — Куди нам його звідси забрати?
— Таж додому! На віллу «Маргарита». Ми з мамою подбаємо про нього. О, мій бідолашний Джек!
З нашою поміччю юнак дістався до «Маргарити», а тоді знесилено впав у крісло — був заледве при тямі. Пуаро торкнувся Джекового чола.
— У нього гарячка. Дається взнаки тривале напруження. А тепер іще й цей шок. Гастінґсе, проведіть його в ліжко, а я викличу лікаря.
Той невдовзі прийшов, оглянув пацієнта і сказав, що гарячка — наслідок нервового напруження. Треба тільки гарно відпочити, і тоді назавтра молодик повністю відновиться, але якщо він знову хвилюватиметься, може розвинутися запалення мозку. Добре було б, щоби хтось побув із ним до вечора й цілу ніч.
Ми залишили Джека під опікою Марти та її матері й пішли в місто. Час обіду давно минув, і ми обидва були дуже голодні. Тому, натрапивши на перший-ліпший ресторан, із апетитом з’їли там омлет і entrecôte[80].
— Тепер нам треба підшукати житло для себе, — сказав детектив, коли ми нарешті втамували голод. — Знову підемо в готель «Купальні»?