Ми неспішно вирушили туди, і нам запропонували два гарні номери з вікнами на море. Уже отримавши ключі, мій друг раптом запитав портьє:
— А леді з Англії, міс Робінсон, уже приїхала?
— Так, мсьє. Вона в малій вітальні.
— О!
— Пуаро, — вигукнув я, коли ми йшли по коридору, — хто така ця міс Робінсон?
Чоловічок подивився на мене, в очах його світилися теплі вогники.
— Здається, я організував вам шлюб, Гастінґсе.
— Але ж…
— Ось, — Пуаро по-дружньому підштовхнув мене у вітальню. — Ви що, думаєте, я в Мерлінвілі наважуся голосно вимовляти прізвище Дювін?
Справді, нам назустріч підвелася Попелюшка. Я ніжно взяв її за руку, а мої очі сказали все, що не наважилися сказати вуста.
Пуаро делікатно кашлянув.
— Mes enfants[81], зараз немає часу на сентименти. Нас чекає серйозна робота. Мадемуазель, вам вдалося зробити те, що я вас просив?
У відповідь Попелюшка дістала з сумочки предмет, загорнутий у папір, і мовчки передала його детективу. Той розгорнув його — і я здригнувся: в руці у Пуаро опинився кинджал, який, як я гадав, дівчина викинула в море. Дивно, як неохоче жінки розлучаються з речами й документами, що можуть їх легко скомпроментувати.
— Très bien, mon enfant[82], — сказав Пуаро, — ви мене порадували. Ідіть відпочивайте. У нас із Гастінґсом є робота. Ви побачитеся завтра.
— Куди ви маєте йти? — запитала дівчина, і її очі розширилися від хвилювання.
— Дізнаєтеся завтра.
— Я йду з вами.
— Але мадемуазель…
— Я йду з вами і крапка.
Мій друг зрозумів, що сперечатися немає сенсу, і поступився.
— Гаразд, ходімо, мадемуазель. Але цікавого видовища не обіцяю. Можливо, нічого взагалі не станеться.
Попелюшка не відповіла.
Через двадцять хвилин ми вирушили. Було вже темно, похмурий вечір наліг на землю. Пуаро попрямував через місто до вілли «Женев’єва». Але біля вілли «Маргарита» зупинився.
— Хочу переконатися, що з Джеком Рено все гаразд. Ходімо зі мною, Гастінґсе. Ви, мадемуазель, залишайтеся тут. Мадам Добрей може ненароком вас образити.
Ми відчинили ворота й пішли по стежці. Коли підійшли до будинку, я вказав другові на освітлене вікно на другому поверсі: видно було темний профіль Марти Добрей, що відбився на засунутій фіранці.
— Ага, — сказав він, — ось де ми знайдемо Джека Рено.
Двері нам відчинила мадам Добрей. Вона повідомила, що стан Джека не змінився, але якщо ми хочемо переконатися на власні очі, то можемо зайти. Услід за жінкою ми піднялися в спальню. Марта сиділа за столом при лампі й вишивала. Коли ми зайшли, приклала палець до вуст.
Джек спав дуже неспокійно, крутив головою, а його щоки палали.
— Лікар має ще раз прийти? — пошепки запитав Пуаро.
— Ні, хіба що по нього доведеться послати. Джек спить, і це зараз для нього найкраще. Maman зварила трав’яний чай.
Ми тихо вийшли, а дівчина знову взялася за вишивання. Мадам Добрей провела нас униз. Тепер, знаючи історію цієї жінки, я з цікавістю до неї придивлявся. Вона стояла, опустивши очі, а на губах її сяяла та сама таємнича усмішка, яку ми вже бачили колись. Раптом я відчув, що боюся її, боюся, як красивої отруйної змії.
— Сподіваюся, ми не потривожили вас, мадам, — ввічливо мовив детектив, коли вона відчинила перед нами двері.
— Зовсім ні, мсьє.
— До речі, — сказав Пуаро, ніби щось згадавши, — мсьє Стонор не приїжджав сьогодні в Мерлінвіль?
Я здивовано глянув на свого друга: адже він чудово знав, що Стонор залишився в Сент-Бове.
Жінка стримано відказала:
— Я про це нічого не знаю.
— Він не говорив із мадам Рено?
— Звідки мені знати, мсьє?
— Справді, — відказав Пуаро. — Я просто думав, що ви могли бачити, як він пройшов до вілли «Женев’єва». Добраніч, мадам.
— Чому…
— Ніяких чому, Гастінґсе. Поясню пізніше.
Ми повернулися до Попелюшки і разом із нею вирушили до вілли Рено. Мій друг іще раз озирнувся на будинок, де в освітленому вікні виднівся профіль Марти.
— Принаймні за юним Рено постійно наглядають, — пробурмотів він.
Підійшовши до вілли «Женев’єва», ми з Пуаро сховалися в кущах. Нам було добре видно, що діється на подвір’ї, а от нас ніхто не міг помітити. Вілла тонула в темряві, усі, без сумніву, давно спали. Як виявилося, ми стояли під відчиненим вікном спальні мадам Рено. Мені здалося, що саме на нього уважно дивиться Пуаро.
— Що ми збираємося робити? — прошепотів я.
— Спостерігати.
— Але…
— Не думаю, що щось станеться протягом найближчої години, можливо, двох, але потім…