Ми підійшли до сходів, що вели до вхідних дверей вілли. У передпокої сидів іще один sergent de ville. Побачивши комісара, він підвівся.
— Де мсьє Оте? — запитав Бекс.
— У вітальні, мсьє.
Комісар відчинив двері, які вели з передпокою ліворуч, і ми увійшли у кімнату. Мсьє Оте з секретарем сиділи за великим круглим столом. Комісар відрекомендував нас і пояснив, чому ми тут опинилися.
Мсьє Оте, слідчий суддя, виявився високим сухорлявим чоловіком із темними гострими очима. Під час розмови мав звичку погладжувати охайну сиву борідку. Біля каміна стояв, трохи згорбившись, немолодий уже чоловік, якого нам відрекомендували як доктора Дюрана.
— Неймовірно, — сказав мсьє Оте, коли комісар замовк. — У вас лист із собою, мсьє?
Пуаро передав йому листа, і слідчий перебіг його очима.
— Гм! Мсьє Рено пише про секрет. Як шкода, що він не вдався в деталі. Ми вам дуже вдячні, мсьє Пуаро. Матимемо за честь, якщо ви приєднаєтеся до нашого розслідування. Чи вам треба повертатися в Лондон?
— Мсьє судде, я хотів би залишитися. Мені не вдалося прибути вчасно, щоб запобігти смерті клієнта, але вважаю справою честі знайти вбивцю.
Мсьє Оте вклонився.
— Це дуже шляхетно з вашого боку. До того ж мадам Рено, гадаю, захоче скористатися вашими послугами. Зараз ми чекаємо на мсьє Жиро з паризької Служби безпеки. Думаю, всі ми можемо допомагати одне одному під час розслідувань. А тим часом матиму за честь, якщо ви супроводжуватимете мене під час допитів. І, звісно, якщо вам знадобиться будь-яка допомога, я до ваших послуг.
— Дуже вам вдячний, мсьє. Та ви, напевно, здогадуєтеся, що я досі нічого про цю справу не знаю.
Слідчий суддя кивнув комісарові, і той оповів нам таке:
— Стара служниця Франсуаза, спускаючись сьогодні вранці до роботи, побачила, що вхідні двері розчахнуті. Вона злякалася, що в дім прокралися грабіжники, і пішла у їдальню перевірити, чи на місці столове срібло. Переконавшись, що все гаразд, служниця подумала, що то просто мсьє Рено прокинувся рано й пішов гуляти, тому забула про двері.
— Перепрошую, що перебиваю, мсьє. Він часто так робив?
— Ні, але стара Франсуаза була переконана, що всі англійці трохи несповна розуму, і від них будь-коли можна чекати якогось вибрику. Молода покоївка Леоні піднялася, як завжди, будити хазяйку, і з жахом виявила, що та лежить зв’язана і з кляпом у роті. Приблизно тоді ж слуги принесли новину: мсьє Рено знайшли мертвого. Його закололи у спину.
— Де саме?
— От це якраз чи не найдивніший момент у цілій історії. Мсьє Пуаро, тіло лежало обличчям униз у викопаній могилі.
— Що?
— Саме так. Яму нещодавно викопали — за кілька ярдів[25] від подвір’я вілли.
— Скільки часу тіло пролежало там?
На це відповів доктор Дюран.
— Я оглянув тіло приблизно о десятій. Смерть настала щонайменше сім, можливо, десять годин тому.
— Гм! Отже, злочин було скоєно між північчю і третьою годиною ночі.
— Так, і свідчення місіс Рено це підтверджують. Вона каже, що все відбулося після другої ночі. Смерть настала миттєво, і, вочевидь, він не міг її заподіяти собі сам.
Пуаро кивнув, а комісар продовжив:
— Мадам Рено звільнили від пут перелякані слуги. Вона була неймовірно слабка, ледве не зомлівала від болю, що їй завдавали мотузки. Виявилося, що у спальню зайшло двоє чоловіків у масках, заткнули їй рота і зв’язали, а її чоловіка силою витягли з ліжка. Це нам переказали слуги, бо коли мадам почула про смерть мсьє Рено, то впала в істерику, і докторові Дюрану довелося вколоти їй заспокійливе, щойно він приїхав. Ми досі не мали змоги допитати жінку. Але впевнені, що після сну вона буде у кращому стані і зможе витримати допит.
Комісар Бекс замовк.
— Хто ще живе в будинку, мсьє?
— Стара Франсуаза, економка. Вона служить тут уже багато років, застала ще попередніх власників. Також двоє дівчат: сестри Деніза й Леоні Улар. Вони з Мерлінвіля, доньки добропорядних батьків. Ще є шофер, якого мсьє Рено привіз із собою з Англії, але його зараз тут немає — поїхав у відпустку. Ну, і мадам Рено та її син, мсьє Джек Рено. Він теж нині не вдома.
Пуаро схилив голову на знак вдячності. Мсьє Оте гукнув:
— Маршо!
Підійшов sergent de ville.
— Приведіть сюди Франсуазу.
Чоловік віддав честь і зник. За мить повернувся вже з переляканою служницею.
— Вас звати Франсуаза Арріше?
— Так, мсьє.
— Ви давно служите на віллі «Женев’єва»?
— Одинадцять років я жила тут із мадам віконтесою, а коли цієї весни вона продала віллу, я вирішила залишитися тут жити з мілордом із Англії. Хіба ж могла я подумати…